Слова маминого серця

У другу неділю травня в Україні відзначаємо величне свято – День Матері.

День Матері – свято любові і поваги. Найбільшим дарунком у цей день є взаємна любов.

В усьому світі мірою гідності людини вважається вдячність матері за життя, за всі її старання, за виховання дітей і за самопожертви.

До Дня Матері у бібліотеках Заліщицької ЦБС організували книжкові виставки, літературні заходи, зустрічі з матерями у клубах за інтересами, поетичні читання.

На особливу нашу увагу і вдячність заслуговують матері, які не дочекались із воєн своїх синів і дочок.
Серця матерів, які втратили своїх найрідніших на Сході України, в зоні АТО тепер вже вічно плачуть, розмовляють у снах зі своїми синами-янголами.

Ці короткі спогади – ніжність і біль материнських сердець, пам’ять про синів-Героїв Заліщанщини.

13062400_1609873575997081_7760727746931425827_n

Спомин про сина

Не  плач серце, прошу не ридай,
Олег Гулько мій відлетів у рай,
Там душа його вже  спочиває,
Із небес на нас він споглядає

Олег народився 9 лютого 1972 року в м. Заліщиках. З самого дитинства він ріс щирою,  доброю дитиною. З великою  любов’ю і повагою відносився до свого дідуся Миколи, який  замінив йому батька, та бабусі Калини.

У 1979 році пішов в перший  клас Заліщицької середньої школи ім.О. Маковея.  Дуже любив історію, географію. Книжка для нього була найкращою іграшкою та   порадницею. Він був юним  господарем.

З 1979  року мій чоловік – Іван Дмитрович Козак, замінив моєму Олику батька.  У школі його дуже любила  перша вчителька – Марта Дмитрівна Клічук, яка  спілкувалася з ним, коли він був за  кордоном, в Бельгії. Закінчивши  середню школу, працював будівельником на фабриці текстильно-художніх виробів, а потім  був   призваний в Армію. Відслуживши два роки,  повернувся у рідну  домівку до Заліщик.

В 1994 році одружився, але життя  не склалося так, як хотілось. Проживши 10 років у  шлюбі, розлучився. Працював за кордоном.

Олег дуже любив дітей. Коли йому було 14 років,  в нас народилась дочка Наталочка. Мій син Олик був  для неї найкращою  нянею. Він її і  годував, і підгузники  змінював. А якось  приходить під вечір фотограф Віталій і каже: « Мене замовив Олег, щоб зробити  фотографії сестрички». Так він опікувався  і після  вступу її на навчання в Прикарпатський університет.  Допомагав мені коштами на навчання, не шкодуючи для неї нічого. Допомагав також  своїм  племінникам  – Дані і Юрі, мати яких загинула  трагічно. Будучи на  Майдані в Києві,  він з ними спілкувався також.

Мій син   був дуже роботящим, щирим до своїх рідних, друзів. А друзів у нього було дуже,  дуже багато. Він завжди  пам’ятав  дні народження батька, матері, сестри, тітки, племінників – Дані, Юри, Славіка, завжди  вчасно  вітав, передавав їм гостинці.

І коли на Майдані  розпочалася Революція Гідності, він сказав: « Мамо, я їду на Київ». На початку  травня повернувся додому, пішов на роботу. Але серце його було там – зі своїми побратимами  в Києві. Одного дня прийшов і сказав, що він знову їде в Київ. Я   відмовляла  його, говорила, що Майдан вже розходиться, але він повідомив, що його  кличуть знову  у «7-му Сотню».  Нічого не  сказав  мені про те, що їде на війну, а  своїх товаришів попередив, щоб не проговорились нам, бо він їде в зону АТО.

7 липня  ми чекали, що він  зателефонує,  привітає тата з святом Івана. Та в цей день  прийшла страшна  звістка. Немає  слів, щоб  передати біль і материнський смуток за втратою свого первістка, свого Олика, я так його називала.

Три тижні тому, була  в дочки, яка  поряд живе, а вона  каже: «Мамо, там тебе  якийсь  чоловік  кличе, він так  схожий на Олега». Я підійшла до незнайомця, а він  обійняв мене і каже: Я Ваш  син молодший, і показує свій  паспорт. Відрекомендувався: «Я,  Гулько Микола Васильович.  З сином  Вашим пройшов Майдан. Я його добре знав. Приїхав до нього  на могилу. Сам живу на Львівщині, в Моршині, а родом з Бедриковець. Рік відслужив в батальйоні ім. Кульчицього». Це просто був однофамілець мого сина.

Я про сина свого можу довго говорити. Мені його не вистачає. Я ніколи його не забуду:

«Сумуємо за тобою щодня,
І дуже сумує родина,
Місто й твоя Батьківщина –
Найкраща в світі, ненька Україна.

Євгенія Козак, мати Олега Гулька

Мій син  – у своєму  небесному батальйоні

23 липня 1991 року у нашій сім’ї народився син Орест. З’явився на світ стрімко. І так само стрімко пішов  по життю,  завжди попереду, повний якоїсь невичерпної  енергії і снаги. Так і загинув –  попереду своєї розвідувально-саперної групи «Стріла». Групи, яка загинула практично в повному  складі за якихось  кількадесят  секунд під час мінометного обстрілу  в ході військової операції, в боях за місто Лутугине.

Орест народився воїном. Його ідеалом був князь Святослав. Коли Ореста проводжати на поїзд, що їхав на Схід, останні слова його були: «З щитом або на щиті», а ще  він додав: «Мертві сорому не ймуть».

23 липня 2014 року Орест відсвяткував в «Айдарі» з  побратимами свій день народження, а 27 липня загинув. Йому було  тільки 23 роки.

Минули ці літа, як одна мить.  Майнула мені дитина яскравою падаючою зіркою на  небі і згасла…

Кажуть, що  кожна  душа приходить в цей світ  з певною місією. Ще до народження кожен обирає свій шлях. Діти вибирають собі батьків. А потім спускається Ангел забуття,  прикладає нам до вуст вказівний палець на  знак мовчання, і ми забуваємо свою місію і  свій шлях. Складається враження, що Орест знав свою місію і слідував їй усе життя.

В дитинстві він дуже любив гратися солдатиками, розкладати «війська» з   копійок, сірників, паличок, фантиків. Пізніше зачитувався  книгами про лицарів, героїв Середньовіччя, вікінгів, козаків, і  історію Української Повстанської Армії.

У школі, вивчаючи історію України, Орест найбільше захоплювався її героїчними сторінками – періодом козацтва, гетьманами, національно-визвольною  боротьбою. Ореста цікавили видатні полководці, стратегія і  тактика битв, зброя та  фортифікаційні  споруди.

У гімназії Орест  був наймолодшим учасником наукового товариства  «Пошук»,  дослідив походження і  застосування  холодної та  вогнепальної зброї, а також інші аспекти військової справи. Дуже  припали йому до серця козаки-характерники.

Після закінчення 9 класу гімназії  продовжив навчання у Київському  військовому ліцеї ім. Івана Богуна.

Орест захоплювався спортом, був бійцем спортивного клубу «Характерник» у  місті Тернопіль. Спортивний шлях почав в секції українського рукопашу «Гопак». Згодом серйозно зайнявся змішаним контактним єдиноборством фрі-файт ( в перекладі з  англійської – «вільний  бій»). Здобув звання кандидата в майстри спорту. У секції «Гопак» він зустрів кохання всього свого життя,  Тетяну Швидченко.

У складні для України часи Орест був  духовним лідером,  патріотом і прикладом для інших. Пройшов увесь Майдан. Ризикуючи  життям, брав участь в подіях  на  Інститутській, коли  силовики розстрілювали патріотів. Попри контузію та отримані травми, він не лише вистояв, але й разом з  побратимами рятував життя інших людей.  Це було його покликання – не тільки йти  вперед, але й  прикривати спину  побратима,  визволити, допомогти в  критичну мить.

З початком війни на Сході  Орест був  у перших рядах добровольців батальйону  «Айдар».

Його позивний в зоні АТО був «Богун». Друзі присвоювали йому різні псевдо: “Гонор”, “Дикий”, “Лютий”. Але ці псевдо не прижилися,  бо його ім’я Орест саме по собі було гострим, мов  клинок. Ті, хто не знав його добре,  думали, що «Орест» – це його псевдо.

Друзі говорять, що Орест завжди спішив жити. За своє коротке життя він  встиг зробити більше, ніж  дехто  за довгі роки. Він  був природженим лідером,  ватажком, надихав людей, умів переконати і повести за собою. Заповітною мрією Ореста було організувати свій  батальйон і очолити його. Та цій мрії не судилось збутися.

Улюбленим Орестовим віршем був «Нескорений» Вільяма Хенлі. Ось останні рядки з нього:

Я – вільний, я – духу свого капітан.
Володар своєї я долі.

Орест став героєм не тому, що загинув, але тому, що жив як герой.

Переглядаючи записник Ореста з початкової школи, я натрапила на таке. Ще  непевною дитячою рукою було виведено: «Як умру, то геройськи».

Місія виконана. Життєвий шлях Ореста на Землі закінчився. Але я впевнена, мій син  продовжує боротися у своєму небесному батальйоні.

Алла Квач, мама воїна Ореста

Материнське слово-спогад

Гіркі спогади  мучать  мою душу – щодня, щохвилини, бо  чекаю і прислухаюсь,  може зателефонує,  дасть  вістку про себе мій Володя.  Не можу змиритись  з тим,  що  його вже  немає.

Пригадую з якою  великою  радістю наша сім’я чекала поповнення.

І 17 листопада 1978 року на світ з’явився хлопчик, якого не задумуючись, я назвала Володею. Він  ріс кмітливим, веселим, а в школі був ще  й розумним. Свідоцтво з відзнакою   про закінчення школи  йому вручили заслужено.

А потім було навчання в Чернівцях, служба  в «Десні».

Любив Володя дуже смачно готувати різні страви, захоплювався вишивкою. Він  дуже любив своїх молодших – сестру Галину і брата  Ігоря,  старшу сестру Світлану, яким  завжди в усьому  допомагав. А ще він дуже любив своїх ровесників,  старших і молодших за віком  односельчан. Пригадую телефонну розмову   напередодні його останнього дня народження. Тоді він  просив  спекти  його улюблені торти,  якими  пригостити  за святковим столом  сусідів, рідних, друзів.  Я  подумала, що він  зробив  це замовлення для себе  і  хотіла  передати  ласощі ще і його  фронтовим друзям.  Але  до  свого дня народження він  не дожив.

Володя був доброю і чуйною людиною, справжнім патріотом своєї Вітчизни. Зі слів його командирів та бойових побратимів,  які  були виголошені на похороні, наші односельчани  дізнались про те, що там, в зоні бойових дій АТО,    він   був в числі перших  і виконав за покликом серця  споконвічну місію воїна – захисника Батьківщини.  Йому  пригодились на війні  технічні знання, бо  добре розбирався  в машинах, вмів їх ремонтувати.  Швидко оволодів  військовою технікою, про це також  сказали  його бойові товариші. Вони  з вдячністю  говорили  про мого сина, як про  чуйного, доброго товариша, здібного воїна. Страшну звістку про смерть  мого  дорогого  синочка Володі  також  повідомили мені  його  бойові побратими:

«06 листопада 2014 року сержант Марусич  Володимир Васильович,  гранатометник 24-ої  окремої механізованої бригади загинув,  виконуючи  бойове завдання».

Не може  погодитись  моє материнське серце з  цією трагедією. Розумію, що тепер я  маю  набратись сил,  щоб  збереженою була пам’ять про нього не тільки  у моїй родині, але й  у душах моїх учнів, яких я навчаю рідної мови  та літератури у Солонській  школі І-ІІ ступенів.

                                                         Марія Марусич, мама воїна Володимира

Слово матері про сина

Для  мого сина  війна уже   закінчилася. Та  він, я думаю, і до цих пір,  як  старшина, захищає  свою роту. Адже з його роти, дякувати Богу,  не загинув  жоден  боєць.

Він любив Батьківщину. Він  пішов і записався добровольцем, щоб зупинити війну, навіть ціною свого життя. Щоб очистити наші затверділі серця  від байдужості, корупції,  самозневаги, сліпої покори. Він  хотів розбудити нас від сну. Бо такі Воїни  світла  не вмирають, а стають Ангелами. І дай, Боже, щоб  недаремною  була ця жертва. Щоб  зійшло сонце волі і долі народу нашого.

Він був  дуже доброю  дитиною. 13 років був за кордоном. Розмовляв  шістьма  мовами, а   ніколи не цурався своєї рідної української мови. Він завжди гордо говорив: «Я – українець». Із-за кордону  поїхав на Майдан.

Повернувся  на короткий час  в Іспанію, але не зміг  там залишатись.  Він не сховався  за кордоном, як багато дітей наших чиновників, а  повернувся, щоб боротися за нашу з вами  Вільну Україну.

Я пишаюся  своїм  сином. Бо він своєю смертю  стер фарбу сорому на обличчях своїх  земляків, які  бояться жити по Божих заповідях: «Не вкради. Не ложеслов. Не  вбий. Не забажай чужого…»

Мій син був завжди веселий, добрий,  вмів влучно пожартувати. Його любили і поважали  друзі, знайомі. В скрутний час завжди готовий  був допомогти,  і  багатьом  допомагав за кордоном. Йому було тільки 33. Та ці роки він прожив достойно. І я пишаюсь своїм сином-Героєм. А Герої  – не вмирають!

                                                           Віра Лаврик, мама воїна Станіслава

У молитвах за сина

Мій син був жаданою дитиною у нашій родині. Його ім’я ми вибирали разом і назвали Петром на честь чоловікового брата.

З біблійних оповідей значення імені Петро – сильний, мужній. Таким зростав мій синочок з дитинства. Але були у нього ще й особливі – доброта та ніжність. Він любив своїх братів Івана та Василя, часто жалів молодших, був послушним і поважав старших.

Визначився Петро у професійному виборі сам. Ще з раннього дитинства він дуже любив танцювати. А ще у тому, щоб навчався хореографії в Теребовлянському училищі культури, йому сприяли хлопці з нашого села, які також набували там цього фаху.

Навчання перервала служба в армії: служив у Шепетівці Хмельницької області. Син писав з армії короткі листи, але часто. Під час листування я відчувала постійний зв’язок із люблячим нас сином.

Доброю його супутницею у житті стала дівчина з нашого села Оля. Я по-материнськи благословила Петра на довге і щасливе подружнє життя. Ми щиро раділи всією родиною за внуків, Петрових синочка і донечку.

Він був турботливим батьком. Хотів забезпечити сім`ю, щоб жили у статках, тому їздив на заробітки. Коли ще було у нашому селі колективне господарство, працював помічником комбайнера. А потім разом із сільськими чоловіками, товаришами трудились, щоб газифікувати наше село і свої оселі.

Петро дуже любив дітей, рідне село і Україну. Він не втікав на заробітки за кордон, а у серпні 2014 року, отримавши повістку, пішов у числі перших на військову службу. Служив на Львівщині.

Дуже радів, що буде військовим у майбутньому його син, який тепер навчається у Львові. Будував плани на майбутнє своєї сім`ї.

Уже в той час син більше спілкувався з дружиною, а нам часто передавав вітання.

Моє зболене материнське серце не може загоїти цю велику рану – втрату сина Петра. У щоденних молитвах прошу для свого сина у Господа Бога прощення і Царства Небесного.

Марія Слободян, мама воїна Петра.

ваіва32каівава

Ваш коментар буде першим

Залишити коментар

Ваш email не буде показано.