Презентація книги Андрія Юркевича «Моя Революція»

Юркевич

Оформлення: книжкова викладка; на журнальному столику книга Андрія Юркевича «Моя Революція»; синьо-жовтий прапор; ваза з квітами.

Вступне слово ведучої: Ще довго-довго, з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про героїв, які закінчили життя земне у 2013-2014 роках на Майдані. Ця подія сколихнула весь світ і не залишила байдужою жодної душі. Люди висвітлюють свої почуття про ці пам’ятні події у картинах, віршах, піснях, пишуть книги.

Сьогодні ми говоритимемо про книгу Андрія Юркевича, автора, який був учасником подій на Майдані, і продовжив боротьбу в боях на Сході України, під час проведення АТО. Віддав найцінніше – своє життя – заради того, аби Україна, та всі ми встали з колін. Щоб почали змінювати свою державу, а наші діти та онуки дістали змогу жити в іншій країні. «Хто, як не я?..» – цю фразу можна прочитати майже в кожній історії і в цій книзі. «Хто, як не я?..» – досі відлунює на Майдані… А вже тепер, у зв’язку із військовими подіями на Сході, у кожному місті та селі, у кожній родині вшановуємо пам’ять загиблих борців за волю та єдність України.

Читець I. Книги, як люди, є різні… У кожної своя доля, своє призначення, своє місце в історії, в літературі, в сьогоденні, в минулому та майбутньому.

Є книги, які здатні кликати до звершень, революцій, звитяг і водночас у них назавжди закарбований злет людської гідності, нескореності, дух свободи, біль втрати, готовність до самопожертви заради утвердження правди та справедливості.

До таких книг можна віднести і книгу тернополянина, учасника Революції Гідності, командира другого взводу, другої роти батальйону «Айдар» (позивний Грізлі) Андрія Юркевича «Моя Революція». Це спогади про події 18- 20 лютого 2014 року в Киві. Як зазначив автор, це «посвята, як тим героям, які не повернулись додому, так і тим, хто залишився живим і загартував свій дух для подальшої боротьби».

Це невелика форматом книжечка побачила світ у 2015 році, в Тернополі, у видавництві «Вектор». Видана за власні кошти Христини Юркевич, дружини Андрія.

Книгу «Моя революція» розпочинає стаття «Передмова», яку написав директор Державного архіву Тернопільської області, кандидат історичних наук, доцент Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя – Юрій Гумен.

Автор у цій статті акцентує увагу на тому, що читаючи спогади, ми разом з автором стаємо учасниками подій, бачимо як змінюється його мислення, його ставлення до суспільства, в його думці акумулюється думка багатьох учасників Майдану. На наших очах прості пересічні українці стають Героями. Саме завдяки цим спогадам, майбутні українці зможуть очима очевидця подивитись на події революції Гідності та війни з Російською Федерацією.

Розділ книги – «Моя Революція»- це спроба автора зберегти спогад для майбутніх поколінь, погляд зсередини на події, про які будуть писати в підручниках під назвою «Історія України». Це книга про героїв, які не задумуючись покинули рідні домівки і пішли захищати свої сім’ї, нас з Вами, від підступного «старшого брата» та проросійських бойовиків.

У післяслові «Мої відчуття» Христина Юркевич, дружина Андрія пише про те, що Андрія вже більше немає, і вона залишилася сама. Та в подальшому прийдеться вчитися жити по-новому. І якби це прикро не було, нічого від неї не залежить, і нічого не можна змінити, оскільки вибір зроблено на Небесах!
Вона говорить, що коханий був революціонером з величезним серцем, який пожертвував не тільки власним комфортом, грошима, щасливою сім’єю, коханням, але віддав саме найдорожче, що мав – своє життя за наше майбутнє, за наш спокій, за нашу Україну.

Поміщено також фотосвітлини, які висвітлюють події Майдану, а також фотосвітлини щасливого подружжя.

І завершує книгу вірш мами Андрія – Юркевич Віри Єфремівни – посвята сину. Епіграфом до цього вірша взято поетичні рядки Ліни Костенко:

Найнезабутніше з облич,
Таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
Вже в остаточній формі існування.

Ведуча. Перш, ніж перейти до спогадів, хочу ознайомити вас із життєвим шляхом Андрія Юркевича.
18 квітня 1982 року в родині Михайла Сафроновича і Віри Єфремівни Юркевичів народився син Андрій.
Дитинство Андрія пройшло в мальовничому с.Білозірка Лановецького району Тернопільської області. Згодом родина переїхала в м. Тернопіль і 1 вересня 1988 року Андрій Юркевич пішов в перший клас загальноосвітньої середньої школи №13, яку успішно закінчив у 1999 році.
Вищу освіту здобув у Тернопільському економічному університеті на факультеті фінансів і кредиту, який закінчив в 2005 році.
В тому ж 2005 році сталася ще одна важлива подія в житті Андрія: 15 жовтня одружився з Жилюк Христиною Миколаївною.

Економічна освіта дала можливість Андрію займатись підприємницькою діяльністю на фірмі «Максимум».
Суспільно-політична ситуація, яка склалася в Україні в грудні 2013 року, назавжди змінила ситуацію в країні та до болю багатьох її громадян. Разом з мітингувальниками в Києві, які підтримували європейський вибір України, був і Андрій Юркевич. Після короткого відпочинку, Андрій вдруге приїжджає на Майдан вже в лютому 2014 року і стає активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого.

Саме з подій на Майдані, Андрій Михайлович Юркевич назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під позивним «Грізлі», де виконував обов’язки командира відділення.

5 вересня 2014 року Юркевич Андрій Михайлович не повернувся з бойового завдання біля с. Весела Гора на Луганщині.

Читець ІІ. Отже, читаємо книгу: Писати спогади для майбутніх поколінь справа непроста, особливо про історію, яка «загубила свій початок десь дуже далеко, а до кінця ще не добігла».

Ранок 18 лютого розпочався для Андрія як завжди, з перегляду свіжих новин. В момент ознайомлення з черговим планом розхитування сумнозвісного режиму його вираз обличчя був скептичним, заклик до чергової «мирної демонстрації» не сприймався.

А далі жорстокіше: перші сутички, перші вбиті і покалічені. Андрій згадує: «Один за одним з’являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується… Захопили Марїїнку… «Беркут» кидає гранати з дахів… Підпалили офіс регіоналів… Відступили з Маріїнки.

Андрія охопила ненависть у ці моменти в першу чергу до самого себе, тому що не ТАМ, не в гущі усіх цих подій, в другу чергу – до ментів і провладних бандитів. Це несправедливо, якщо за таку країну нікому буде заступитися.

Згадуючи ситуацію, Юркевич продовжує: «Щоб не прогавити «останній» шанс почалися « сумбурні пошуки» того, хто завезе мене туди Вже і Негайно, пости в соцмережах а-ля « шукаю хто їде у Київ».
Відсутність результату змушує Андрія йти до координаційного намету на Театральному майдані і записатися на черговий автобус. «В очах координаторів – занепокоєння , дивляться, як на потенційного самовбивцю» – згадує Андрій. Той факт, що не було компанії на Київ не особливо його хвилював, хоча при вході до намету зустрів все ж старого знайомого, з яким раніше відточував навики у Характернику.

На Андрієву думку, – «Як не крути, а завжди вважав, що добро повинно бути з кулаками…».
Порозмовлявши з Василем, погодились їхати на Київ разом. Зворотня дорога додому, збирання наплічника, підзарядка телефону, виклик таксі, і велике бажання Андрія вдатись до нецензурної лексики:
« Вкотре переконуюсь, що країна поділяється на кілька категорій людей, котрі живуть у паралельних реальностях. В час, коли за якихось 500 кілометрів гинуть співвітчизники, котрих нелюди забивають до смерті, таксист говорить про якісь буденні речі і виказує своє відношення до подій з точки зору «ну, мені дітей потрібно годувати».

Біля намету Юркевичу намагаються обмалювати всі невтішні перспективи поїздки на Київ, та марно. Під наметом якраз іде мітинг, всюди розміщені камери місцевого телебачення. Помітивши це, Андрій старається не дуже світити своїм обличчям, натягнувши на голову капюшон, та не демонструвати за плечима бейсбольну биту, бо хтозна чим все може обернутися для нього надалі.
Виїзд до Києва відкладався на невизначений час, а події на Тернопільському майдані все більше загострювалися.

З сторони вул. Чорновола чути кричалки ультрасів, на площі з’явилася ватага в балаклавах, в основному це були молоді люди років 18-ти. Лунають заклики захопити міліцію, повернути обладміністрацію народу. Ціль поставлено, в числі очільників колони протесту Андрій помічає Василя, а ще – спільного друга Володю.
На вході в Білий Дім стоїть ланцюжок міліції. На культурне прохання забратись – культурна відмова.

Момент, і починається спілкування з системою правосуддя з застосуванням рук, ніг, та інших частин тіла, розпиленням сльозогінного газу. Міліція деморалізована. Ця війна виграна. Розмірковуючи про побачене, Андрій писав: «Вже потім ЗМІ писатимуть про загін з триста чоловік, політичні сили, хоча тих, хто активно розганяв міліцію було не більше 15-ти осіб і всі вони годилися в сини».

Ось і все, Андрій разом з Василем поспішають до координаторів, там на них чекає транспорт.
Хай там що, а вони їдуть на Майдан. Краще пізно, ніж ніколи.

Доречно буде доповнити все вище розказане словами вірша Патара Бачія « Мамо, не плачте прошу…»

Мамо, не плачте, прошу…
Сльози мені печуть.
Буде нехай хорошою
Моя з побратимом путь.
Це вже не гра, не жарти,
Мамо, все це – війна.
Плакати Вам не варто,
Не на віки ж вона.
Як Україну кинем
Ворогові до ніг? ..
Благословіть же сина,
Щоб повернутись зміг…
Мамо, не плачте, вірю,
Буде усе як слід.
Ми подолаєм звіра,
В полі розвієм слід.
Ви лиш чекайєте, мамо,
Бога моліть за нас,
Свічку поставте в храмі …
Мамо, мені вже час.

Читець ІІІ. На Київ вирішили їхати малим транспортом, бо була ймовірність проїхати непоміченими ( хоча яка там непомітність посеред ночі по дорозі на Київ з тернопільськими номерами).

«В екіпажі – молодий шофер, який незважаючи на всю непевність ситуації, відважився ризикувати як транспортом так і власним життям. Жінка – лікар, зовсім молода дівчина років до двадцяти, незважаючи на заборону того вечора відправляти дівчат на передову, і кілька хлопців, які не змогли дивитися на все, що відбувається по телевізору.

Плюс п’ять величезних сумок з ліками, котрі ми мали доставити на передову за будь-яку ціну.
Вже їдучи дорогою на Київ, подзвонив дружині. Друзі і знайомі дзвонять і повідомляють суперечливі новини. Хтось каже, що Майдан тримається, хтось що тільки-но розігнали все з кулеметами та БТРами. Після таких новин з’являється паніка, безвихідь і бажання повернути назад. Розумію – це банальний страх, ще раз стверджуюсь у думці, що рухатись треба вперед і тільки вперед… а там-будь що буде. Біля Рівного затор з десятка другого машин. Люди створили блокпост. Перевіряють транспорт, завдання – не пропустити в столицю підкріплення в вигляді міліцейських підрозділів з заходу країни. Душа в котрий раз переповнюється гордістю за свій народ. Прокинулись. Зрозуміли. Проїхавши пост, приходить розуміння, що ненависна система програла. Щоб там зараз не робилося в столиці – народ піднявся на активний спротив не тільки в Києві. Народ в своєму гніві здатний зайти дуже далеко, особливо коли все це відбувається на фоні глобальних змін в державі.

Київ все ближче і ближче, за кілька десять кілометрів до нього знову затор. Метрів 700 автомобілі простоюють в очікуванні, поки розбирають дерев’яні колоди, які «чисто випадково» розсипались загородивши собою весь проїзд.

Трохи очікування і дорога вільна, можна рухатись. Ще один невтішний дзвінок – Майдан оточений повністю, пробратись туди фізично не можливо. По всіх, хто намагається пробратися туди стріляють на ураження. Стоянка обабіч дороги з іншої сторони даїшний патруль, щоб не викликати підозри їдемо до ремонтної ями. Але вони все таки підходять до нас. Все обійшлося. Розуміємо, що проїхавши сотні кілометрів можемо все змарнувати, попавши в руки охоронцям золотого унітазу – в погонах чи без. Рухаємось по Житомирській трасі. Попереду – міліцейський блок пост – який не віщує нічого доброго. Чотири, п’ять машин, купка людей в пагонах зі зброєю. В проїзді нам відмовляють у ввічливій формі.

Ще з самих під’їздів до Києва ми прекрасно розуміли – якщо є шанси пробратись самостійно, то вони дуже малі. Найоптимальніший варіант зустріти якого не будь таксиста, він точно орієнтується на місцевості краще і зможе провести нас через якусь непримітну дорогу. Тим більше в 4 год ранку поза містом. І тут, яка була радість. Як ми побачили оранжеві шашечки. А далі фінішна пряма. Натхнення й ейфорія – ось що відчув коли з’явилась столиця України. Біля станції метро Академмістечко зустрічаємо наступного таксиста. Приїхали! Хотілося як найшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим найбільше користі загальній справі.

Перш за все заносимо ліки в КМДА. Проходимо дистанцію від КДМА до Майдану звуки від пострілів, салютів. Крики «Слава Україні». Вдивляюся в очі людей – ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається – штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму – хтось коле бруківку, займає місце по периметру, котить шини, наливає коктейлі.

Без активного керівництва і розподілу повноважень, кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він може бути корисним.

Читець IV. Фінальним і найбільш драматичним етапом революції стали події у Києві 18-20 лютого, в ході яких загинуло більш сотні кращих наших синів і дочок. Розгони Євромайдану відзначилися брутальним побиттям сотень людей, десятків журналістів.

Поступово ці «штурми та розгони» переросли у велетенські акції спротиву, били дзвони всіх церков, а також штурм сприймався в Україні як «боротьба не на життя, а на смерть».

От як описує в книзі про ці події Андрій Юркевич:
«… В сажі, порваному одязі, прямо на землі, підстеливши щит або каремат, ці люди настільки виснажені, що на їх сон не впливають ні вибухи, ні крики, ні холод ( надворі лютий місяць, яким би теплим він не був, але зима є зима).

Далі він згадує: «Хаос був дивним чином впорядкованим, і дивлячись на все це з відстані кількох місяців я розумів, що могло згуртувати цих людей і зробити їх одним механізмом – це почуття відповідальності та небайдужості. Серед захисників майдану не було тих, хто виконував свою на 30% чи 60%. Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі вони розуміли, що якщо не вони, то ніхто. Внесок кожного був максимальним і той вогонь, який горів в них очах, робив їх невразливими для водометів, гранат та гумових куль.

Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку. Коли я нагинався, щоб підібрати з землі черговий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб в цей момент біля руки не роздалось чергова «бабах» – їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою…
Крім людей в сірій формі до барикад час від часу наближався величезний КАМАЗ- водомет і щедро поливав нас.

В момент, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію – мінятись з хлопцями, котрі тримали щити.

… Далі знову коктейлі – бруківка… знову щити… знову бруківка…

Окуляри безнадійно запотівають, але не відважуюсь їх скидати – фобія повернутись додому без очей навіть сильніша від повернення без пальців. Біля мене проходить чоловік в літах зупиняється метрів через п’ять… Крик «Граната!», вибух… Вся задня частина штанів перетворилась в звисаюче лахміття, чоловік пішов далі практично у спідній білизні.

Читаючи і вдумуюсь у ці рядки спогадів твердо можна сказати, що Майдан Незалежності – це, справді, неймовірне місце, це свобода, це та потужна точка енергії українців, де її Герої встигли відчути все і радість, і безвихідь, і горе, і біль.

Андрій Юркевич безпосередньо був учасником цих подій.
…. « Починаючи години з тринадцятої нами робились спроби не просто відстояти свій рубіж оборони, а і просунути його на декілька метрів… потім ще на декілька. В першу чергу, важливо було зайняти підвищення біля пам’ятника засновникам. Тому час від часу робились спроби закріпитись в цьому напрямку. Вилазили хлопці, одні займали рубіж оборони, інші кидали каміння і коктейлі молота, як тільки «Беркут» починав наближатись. Але втримати позицію не вдавалось. Тому спроби приходилось повторювати чи не щогодини.
По мірі наближення Беркуту починається взаємне закодування, причому крім гранат в нас летять також і коктейлі, «Граната!» – чується в котрий раз і за секунду я відчуваю гіркий запах, котрий не дає можливості ні дивитись, ні вдихати повітря, очі виїдало, в дихальних шляхах ніби була розлита кислота.
Ця «інгаляція» давала взнаки через два тижні, коли я почав в прямому сенсі харкати кров’ю – видовище було не з приємних. Діагностувати запалення легень, як виявилось дуже розповсюджене серед учасників подій 18-20 лютого…

На десять хвилин я приліг – і знов біля зношеного монументу. Намагаємось посунути барикади вперед – на цей раз за пам’ятник.

Затія не з кращих з тактичної точки зору – підвищення все ще досі не наше, але ми рвались робити хоч щось, стратегічні тонкощі нас не хвилювали, мав бути рух вперед.

Сонце вже кілька годин як було сховане за хмарами, тому моя кофта ставала все мокрішою і мокрішою в кросівках чавкала вода.

По коліна у воді – я тоді щиросердечно здивувався, як в таку пору можливо не відчувати холоду взагалі. Холод почав розповзатись по всьому тілу і в купі з мокрою одежею це створювало небезпеку відправитись додому раніше запланованого, чого б мені дуже не хотілось».

Прочитавши книгу Андрія Юркевич «Моя революція» ми бачимо, що він, і багато таких молодих патріотів повстали проти насилля несправедливості та брутального зґвалтування своєї країни.

Вони проявили мужність та героїзм, відвагу та самопожертву, відчайдушність і бойове братерство.
Це прослідковується у таких рядках із книги:
«На передову приносять нову партію коктейлі молотова, які зразу знаходять своє застосування. Звикли вже «В кого запальничка?» – і одна за одною пляшки летять в потрібні місця.
Кидати береться і хлопець, котрий стоїть відразу переді мною …

Запах – і в процесі викидання пробка вилітає. Більша частина запалювальної речовини виливається на стоячих позаду, в тому числі і на мене. Мить – і я бачу, як горить моє обличчя. У вас коли не будь горіло обличчя? Добре, якщо цей процес нетривалий – як було в моєму випадку – вже через 3-4 секунди я погасив себе.

Майдан – виразник мільйонів українців, активний та дієвий став реальною силою.
Андрій Юркевич описує це так: «Загальна картина людської небайдужості в той час не могла не вражати. Величезна кількість киян зносила та звозила пакети з їжею та предметами першої необхідності. Від звичайних городян середнього достатку до власників дорогущих авто і глянцевих красунь – всі робили свій вклад по можливості. Кожних декілька хвилин хтось підвозив в багажнику шини, представницького вигляду чоловіки зливали бензин з своїх величезних позашляховиків.

Мурашник впевнено йшов до своєї цілі, кожен гвинтик цього механізму розумів, що не можна допустити збою, потрібно віддаватись справі повністю.

…. Прорвали? Я щось проспав ??? Зриваюсь, голова спросоння переварює думки через одну, в кількох фразах розпитую про ситуацію. Знову я собою розчарований. Поки я спав – там, на передовій творилась історія. Було зроблено те, що добу тому здавалось мені маловірним – наші погнали міліцію і відвоювали територію до початкових меж Майдану.

Читець І.
Зі сцени раз за разом звучать заклики не підніматись на Інститутську, бо там працюють снайпери.
Андрій не вгамовується: « Проспав прорив, тепер ще і на Інститутську не підніматись? Будь – що – буде. Недаремно я ж сюди приїхав… біжу вгору, зверху чути звуки під пострілів, але я повністю абстрагований і відчуття страху в мене поки немає».

І ось реалії життя, Андрій бачить перші лежачі мертві тіла: «Схиляюсь над першим із них. На очі накочуються сльози. Звичайний хлопець. Пізніше я взнав його ім’я – Володя Жеребний з Самбірщини. Пульсу немає. Обличчя з ледь помітним для покійників відтінком». За кілька метрів така ж історія, зовсім юний лежачий без будь – якого признаку життя. Тисяча думок рояться в Андрієвій голові, звуки пострілів частішають: «Чому по нас стріляють – ми ж без зброї ? Хіба може людина вбити іншу тільки тому, що їй віддали безглуздий наказ?».

« Взагалі, спогади Інститутської в моїй голові досить хаотично розкидані, – згадує Андрій, – багато речей стерлось з пам’яті. Судячи з того, який стрес прийшлось пережити – воно і не дивно. Більше робилось на елементарних інстинктах, ніж усвідомлено. Для незвичної людини це жахливі картини.

Андрій продовжує : «Відтягнувши пораненого подалі, відразу повертаюсь назад, причому, незважаючи на все побачене – не було ні найменшого бажання втекти, сховатись кудись нижче, там, де кулі не будуть становити загрози».

«Відчуття доцільності перебування саме тут і саме зараз, відчуття, що в тому, що я зараз роблю і є найбільша цінність мого перебування на Майдані – ось що було в мені в ті моменти».
Витягувати людей в безпечне місце справа не з простих.

« Руки і ноги онімівали і відмовляли вже в кінці другого «забігу…» але це ще був далеко не кінець. В хвилини короткого перепочинку Юркевич розмірковував як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми, згадував свій спортивний досвід – задіювати тільки м’язи ніг, щоб навантаження йшло лише на одну групу м’язів.

Поки виносив поранених, інші хлопці прикривали його своїм тілом від куль. Мінялись – тепер Андрій прикриває, а супутник – тягне.

« В безпечній зоні (згадує свої відчуття Андрій) – обезсилений лягаю на асфальт, недалеко біля поранених, в мене починається істерика. Чоловіка не прикрашають такі моменти, але за тодішню свою поведінку мені не соромно навіть на 0,001% . Доводиться швидко себе брати в руки і далі – знову на передову, рятувати тих, у першу чергу, хто при пам’яті, поки шанси на виживання високі»…

Далі кілька несистематизованих епізодичних спогадів :
– «Міряю пульс хлопцю в блакитній касці ( як виявилось, земляку Устиму Голоднюку), ударів немає взагалі, але після кожного дотику, здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов’язково його знайду».
– «Зовсім юний хлопець з діркою в голові і розбризканим мозком, в якого тим не менш знайдено мінімальні ознаки життя».

– «Звідкись чути залп салюту – стріляти по снайперах феєрверками… щось в цьому є».
Коли вже не залишилось ні вбитих, ні поранених, у Андрія з’явилася думка зайняти крайню барикаду. Там, за барикадою, за кілька десятків метрів знаходились снайпери і автоматники ,в яких серйозною підмогою був кулемет. Щоб їх знешкодити ,патріоти намагались робити хоч щось: одну за одною туди кидали палаючі шини, за ними – коктейлі.

Андрій згадує: «Запам’ятався сміливець який йшов в нашу сторону з цілим ящиком коктейлів. « Ну, смертник» – думаю… Тебе ж вб’ють зараз… І стається диво – він таки доходить до нас, безстрашність в тій ситуації була дійсно варта подиву».

Небезпека на барикаді змусила відходити захисників в декілька етапів. Андрія евакуювали в складі другої групи. Довго не могли отямитись від страхіть: обговорення, версії, жах пережитого на обличчях. Та стало зрозумілим одне, що тепер потрібно йти до кінця щоб кров героїв не була пролита намарно, щоб не було соромно перед їхніми сім’ями за незакінчену справу. 20 лютого кожен з них зрозумів – дороги назад немає.
На Юркевича знову находять емоції: « Я був там… Стільки людей загинуло… Стільки хороших людей… Я плакав».

Підсумовуючи пережите Андрій скаже: « Боротьба, її здобутки, смерті патріотів, їх героїзм і елементарні відчуття братського плеча, особливо зі сторони зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від куль своїм тілом поміняли кожного з нас.

Прогнали геть байдужість та апатію. Загострили відчуття правди та справедливості. І ще раз довели – неможливе – можливо.

Як би скептично не ставились до наших поривів ті, хто не стояв з нами в одних рядах, ті хто побоявся жертвувати життям, здоров’ям, – нас уже ні чим не зупинити.

Майдан – це не барикади, покришки і коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть цінною власного життя».

Ведуча: Запрошуємо до слова батька Андрія Юркевича – Михайла Софроновича.

(Виступ Михайла Юркевича)

Вірш «Андрійку, мій синочку дорогенький»- присвята синові його матері – Віри Єфремівни
(Читає Марія Рудик)

Звучить у записі пісня «Хлопчики – синочки дорогенькі»

Оксана Максимишин-Корабель «Мамо, не плач», читає Марта Джумага, учениця 10-го класу гімназії

Ведуча. Серед тих, хто продовжив боротьбу, розпочату під час революції Гідності, чимало мужніх і сильних наших земляків, таких як і Андрій Юркевич, які не задумуючись пішли боронити кордони держави. Ціною власного життя жертвували і ризикують сьогодні найкращі українці- цвіт нації.

Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину, так чи інакше обпалило полум’я військових подій.

І ні в кого немає сумнівів, що герої – учасники АТО – це наші хлопці, чоловіки, це мужні воїни, що зі зброєю в руках захищають східний кордон України, це лікарі, які виривають поранених з лап смерті, ставлять їх на ноги, це волонтери, на плечах яких тримається забезпечення нашої армії продуктами, обмундируванням, медикаментами та багато чим іншим, вкрай необхідним у щоденній ратній роботі солдата. Зрештою, це всі ті, хто пожертвував хоча би краплиною своїх статків заради України, заради її майбутнього.

Ліна Костенко «Болить мені», читає Радинська Ліля, учениця 10-го класу гімназії.

Ведуча: Просимо до слова О. І. Дяків, редактора районного часопису «Колос», автора книги «Нескорені серця», а також багатьох поетичних присвят мужнім воїнам.

(Виступ Дяків О. І)

Звучить пісня на слова Оксани Дяків, музику Ярослава Гринишина «Хай ангели вас захистять крильми»

Ведуча. В героїчну історію сучасних подій вписуємо імена і наших земляків, яким не судилось повернутися живими у рідний край, але вони житимуть вічно у нашій пам’яті та в наших серцях. Їм присвячено сторінки, створеного бібліотекарями фотоальбому «Герої – в наших серцях». Серед них: Олег Гулько, Орест Квач, Станіслав Лаврик, Володимир Марусич, Петро Слободян.

Розпочато також книгу спогадів «Слова маминого серця», в яких поміщено відомості про життєвий шлях, участь у військових подіях наших Героїв.

Звучить пісня «Там, біля тополі» у виконанні Роксолани та Адріани Миронюк.

Ведуча. 8-го травня на будинку Залыщицькоъ гімназії встановлено Меморіальну дошку, а також закладено алею дубків з ініціативи молоді. Проводяться спортивні змагання.

Тож вшануємо хвилиною мовчання пам’ять Героїв.

Слово о. Івана Сендзюка, пароха церкви Покрови Пресвятої Богородиці, м. Заліщики. Спільна молитва за полеглих Героїв.

Ведуча. Спротив продовжується. Весь народ нашої держави об’єднався нині у боротьбі проти агресора. Багато людей захищають кордони нашої країни, працюють в тилу для підтримки солдатів. Кожен із нас намагається підтримати воїнів своєї держави.

Вірш «Війна», читають Візер Ірина та Липка Таня, учні гімназії.

Виступ Ореста Винницького, вчителя, директора ЗОШ №2, який повернувся із зони АТО.

Спільне виконання Державного Гімну України

Ваш коментар буде першим

Залишити коментар

Ваш email не буде показано.