Площа називалась Ринок

Юрій Малєєв.
Доцент Київського Національного державного університету ім. Т.Г. Шевченка

Йшли останні дні червня. Була середина літа. Стояли чудові, погожі, довгі дні і були найкоротші ночі. Дністер обмілів, відкрились перекати і великі острови з гальки, а у його чистих водах відбивались мальовничі зелені схили протилежного берега.

Після денної спеки на центральній площі Заліщиків збиралась молодь. Площа була заставлена різноманітними каруселями та атракціонами. Час від часу у когось з рук виривались повітряні кульки і поринали високо в небо. У сутінках небо освітлювалось різноманітними пітардами та феєрверками. Навіть дивно, звідки взялась така велика кількість молодих людей. На естраді, нарешті прикрашеній зображенням старовинного герба міста, співали і танцювали. У піднесеному настрої святкувався День молоді. А тим часом у кутку святкової площі робітники розбирали старий будинок. Він танув на очах. Зник дах, стіни другого поверху … Наче порожні зіниці дивились вибиті вікна. Саме ними він спостерігав цю площу впродовж свого віку.

Колись тут проходив давній гостинець, яким вози, навантажені крамом, рухались з гори до берегу Дністра. Пройшовши довгий шлях, саме тут вони повинні були зупинитись і почекати інших, адже далі потрібно було виїхати на територію іншої держави. У цьому місці по Дністру проходив кордон Галичини та Молдавського князівства, їхати з коштовним товаром на чужу територію було небезпечно. Тому тут купці збирались в обози і разом вирушали у довгу подорож. Для цього біля торгового тракту збудували невеличку фортецю. Хоч вона не мала жодного військового значення і була невеликих розмірів, збудовано її було за усіма правилами тогочасної фортифікації. Прамокутну площу обмежували стіни забезпечені бійницями, а по чотирьох кутах розташовувались вежі, гвинтові сходи у яких вели на другий поверх до бойових галерей. До внутрішнього подвір`я у вигляді замкненого прямокутника з двох протилежних північної та південної сторін вели двоє воріт завершені арковими перекриттями. На другому поверсі над внутрішнім подвір`ям з протилежних сторін розміщувались дерев`яні галереї. Тут можна було розпрягти та нагодувати волів і коней, перемонтувати у разі потреби вози і відпочити під час втомливої подорожі. Інколи чекати доводилось довго, поки літня спека не відкриє брід, який давав можливість переїхати в ущелину на протилежному березі ріки і опинитись в іншій державі. Селяни з сусіднього рибацького селища Заліщики охоче продавали купцям свої основні товари: рибу та овочі.

У 1750 році докорінно змінялось життя у цьому південному куточку Польщі. За розпорядженням власника цих земель краківського кастеляна Станіслава Августа Понятовського, дядька майбутнього короля Станіслава Поняговського, у цій тихій мальовничій вилучині Дністра на перегині двох важливих трактів, водного по Дністру та гужового, що йшов з півночі на південь, почало будуватись місто. Важливим господарським кроком було будівництво тут суконних мануфактур, які використовували дешеву шерсть овець, великі отари яких випасались на схилах протилежного високого берега ріки. На запрошення королівської влади сюди потягнулись ремісники з Центральної Європи. Основу їх складали німці, лютерани Зазнаючи утисків за свої релігійні переконання на батьківщині, вони охоче виїжджали у Галичину. Тут вони видобували вапняк, який виходить на поверхню у верхній частиш дністровських схилів і будували місто. Їх нагробки у вигляді вапнякової домовини з написом та зображенням черепа і перехрещених кісток у верхній частині і досі час від часу знаходять на старому міському цвинтарі. Та ми не побачимо їх у міському музеї, вони безслідно зникають. Місто споруджувалось за чітким планом на взірець інших європейських міст. Центральною будівлею, яка визначила усе планування міста, була вже існуюча невелика фортеця. Незабаром після завершення будівництва центральної частини та одержання містом Магдебурзького права (1766 р.), тобто права міського самоврядування, вона була перебудована у міську ратушу і у такому вигляді зображена на затвердженому тоді гербі міста. 3 того часу при усіх владах тут знаходився магістрат.

Навколо міської ратуші були прямокутно сплановані вулиці. Незважаючи на складний рельєф та розташування міста на півострові, вулиці були перпендикулярні та чітко орієнтовані по сторонах горизонту. Першою була вулиця зі сторони Дністра, яка розташовувалась строго по краю річкової тераси. Прямою лінією вона йшла від парку до вже існуючого тоді єврейського цвинтаря. Це бул великий рад одноповерхових кам’яних будиночків. Вони збереглись до нашого часу, крім окремих ділянок, які були знесені у 1930-х роках будівництвом пансіонатів, зокрема пансіонату “Неаполь” (теперішній маслозавод) та у 1970-х роках будівництвом комплексу готель, адміністративний будинок, універмаг. Ці будинки були значно відсунуті від краю річкової тераси вперед і тому збудовані на місці самої вулиці. Паралельно до неї була прокладена вулиця, по якій зараз проходить основний потік транспорту. Перпендикулярно до них були прокладені вулиці біля теперішнього міського парку, а на північ від неї вулиця, на якій зараз розташований готель. З її протилежної сторони ще у післявоєнний час розміщувалась двоярусна дзвіниця німецької кірхи. Вулиці були забудовані затишними одноповерховими будиночками, більшість з яких збереглась і зараз. Вздовж потоку машин, що зараз постійно гуркочуть по місту, стрункою лінією стоять одноповерхові кам’яні будиночки міського типу. (Ще недавно ця вулиця носила ім’я А. Міцкевича). Інший вигляд мали будиночки, споруджені на перпендикулярній вулиці, один з яких зберігся біля сучасного готелю “Старі Заліщики”. (На вул М.Коперника). Вони скоріше нагадують сільську забудову, хоч значно збільшені у розмірах. Такий же великий будинок у XIX сг. стояв з північної сторони міської ратуші та базарної площі і служив, очевидно, як гостинний двір. Фасадами будинки були обернуті до центру міста, а протилежна сторона вулиці не забудовувалась. Ці основні вулиці оточували великий видовжений прямокутник. Так була спланована центральна міська площа, яка, як і в більшості європейських країнах, мала назву Ринок.

Тоді ж були збудовані кам’яні будиночки, які збігали паралельними вуличками від центральної площі до Дністра. На рівних річкових терасах ближче до ріки їх строго перпендикулярно перетинали вулиці, які також були розплановані паралельно плануванню центральної площі. У протилежному східному напрямку місто також росло прямокутними кварталами. Саме ці вулички були збудовані та заселені німецькими колоністами. Збудовані на них будинки фасадами виходили на вулиці, а з тильної сторони всередині кварталів розташовувались городи та садки.

У 1772 р. Заліщики підпали під владу Габсбургів. У 1774 р. під австрійською юрисдикцією опинився і протилежний буковинський берег Дністра. Заліщики стали адміністративним центром “циркулу” (округу). Резиденцією цієї адміністративної одиниці став будинок у північній частині міської площі. Він був збудований для урядових потреб, що відрізняло його від інших споруд. У його найстарішій східній частині, де зараз розташований ювелірний магазин, на першому поверсі виразно видно товсті стіни та масивні арочні склепіння стелі та вікон. Тут знаходився окружний суд збільшений у розмірах та піднятий на два поверхи, він служив адміністративним будинком. З 1899 р. тут розміщувалась державна чоловіча учительська семінарія, пізніше реорганізована у гімназію. У післявоєнні роки тут знаходився госпіталь Інвалідів Великої Вітчизняної війни, а зараз – готель “Старі Заліщики”. У східному напрямку напроти ратуші йшла вулиця, яка закінчувалась збудованим у 1763 р. костелом Святого Станіслава, названим так на честь патрона польського короля. У північно-західному кутку площі лютеранами була збудована кірха та двоярусна кам’яна дзвіниця. яка у доброму стані пережила і Другу світову війну. Сучасна уніатська церква була збудована трохи південніше згорілої дерев`яної, на кордоні з уже існуючим поселенням, яке з будівництвом міста Заліщики одержало назву Старі Заліщики, а село у теперішньому Бучацькому районі дістало назву Малі Заліщики. Церква, костел, кірха та синагога відображали склад основних груп тодішнього міського населення.

По віросповіданню розрізнялись і цвинтарі. З часом збільшувався у розмірах єврейський цвинтар, який вже тоді існував на кручах над Дністром. У 1898 р., коли проводились великі земляні роботи у зв”язку з прокладанням через існуючу забудову міста залізниці, його не тільки не пошкодили, а навіть у залізничному насипу був зроблений великий арочний проїзд через який проходила жалобна дорога, від тоді ще дерев”яної синагоги. Його знищення почалось під час фашистської окупації. Далеко за тогочасними межами міста біля сучасного профтехучилища з німецькою педантичністю було розплановане лютеранське кладовище. Воно мало чітку прямокутну форму на якому рівними рядами розміщались кам”яні нагробки, кожний з яких мав художню цінність. Без усяких потреб місце упокоїння людей, які почали будувати це місто, було знесено нащадками у 1970-х роках, а на його місці був збудований магазинчик, якому не знаходили кращого використання, як прийом склотари. Частина лютеран була похована на міському кладовищі.

Одночасно з плануванням міста великий прямокутний квартал на тодішній східній околиці був виділений під християнське кладовище. З півночі на південь воно було розділене на дві частини: ліва від входу сторона призначалась для католиків, права – для уніатів. Під час будівництва залізниці північно-східний кут огорожі кладовища був перетворений у підпорку стін, яка високо підіймаючись і досі утримує споруджуваний тоді земляний насип від усування на могили. Зараз по цьому насипу проходять вулиці з великим потоком транспорту на автобусну та залізничну станції та ринок. Цей цвинтар існує і досі хоч у ньому порушені усі канони. Внаслідок багаторазового спорудження одних могил на місці других християнські поховання не мають визначеної орієнтації, за дотриманням якої повинні були б суворо дивитись священики. Кожному, хто приходить сюди, перш за усе кидається в очі вандалізм, з яким знищуються католицькі нагробки, багато з яких мають художню цінність і при дбайливому ставленні могли б служити пам’ятками скульптури та архітектури. Навіть пам’ятники з чорного полірованого граніту учасникам польського повстання, які розміщені біля самого входу і знаходяться під охороною держави, перебувають в аварійному стані. Що й казати про монументи, які під час Першої світової війни поставили своїм бойовим побратимам російські та австрійські війська. Ми забули навіть той факт, шо у складі армій обох цих держав воювали і гинули українці, мобілізовані з протилежних сторін Збруча.

Торгова площа знаходилась біля ратуші, а у її південній частині розташовувались виробничі мануфактури. Свою продукцію вони у різні часи постачали для потреб польської та австрійської армій. Основними мешканцями міста були ремісники та торговці.

Порушенням європейського планування була центральна вулиця, яка продовжуючи напрямок давнього тракту, по діагоналі перегинала прямокутну площу. Оскільки тут зосереджувалось основне життя міста, у порушення прийнятих правил у ХIX ст. і вона почала забудовуватись. Починалась вулиця з північно-східного кута площі, з будиночку, збудованого у стилі класицизму. Одноповерховий прямокутний у плані будинок оздоблений зі сторони головної вулиці двоколонним портиком, увінчаним трикутним фронтоном. Будівництво велось тільки з однієї сторони вулиці: фасади виходили на центральну площу, а з тильної сторони розміщувались невеликі господарські дворики. Таким чином, на сусідній вулиці (в усі часи вул. А. Міцкевича.) будинки ХVIII ст. збудовані зі східної сторони виходили до вулиці фасадами, а з протилежної – тильною господарською частиною, що спотворювало її вигляд.

Площа з самого початку свого існування була осередком торгового життя. Крім власне ринку тут містились десятки крамниць, склади, магістрацькі шинки. У ХIХ ст зазнала перебудови і ратуша 3 двох протилежних сторін, східної та західної, були добудовані одноповерхові торгові ряди, які органічно злились і в такому вигляді ратуша фігурувала в усіх туристичних путівниках.

Зазнала змін у плануванні і сама площа. З північної та з південної сторони ратуші поступово (включно з поч. XX ст.) виросли паралельні ряди двоповерхових будинків. Вони остаточно сформували міську площу. В продовження центральній вулиці зі східної сторони площі виріс ряд будинків, проте вони вже розміщувались не діагонально, а дотримуючись загального прамокутного планування площі. Таким чином розміри площі XIX ст. стали значно меншими. Згідно з правилами планування центральної ратушної чи ринкової площі вулиці у її кутах, перетинаючись перпендикулярно, продовжували свою пряму ходу. Частково це позначилось і на дальшому плануванні центральної вулиці, яка йшла вже не діагонально, а крім того забудовувалась з обох протилежних сторін. Прямолінійно у східну та західну сторони відходили прямі вулиці, розміщення яких ще з попереднього етапу будівництва було обумовлено розміщенням ратуші. Виразним порушенням прямолінійності було планування вулиці, яка йшла у сторону с. Добровляни. Це пояснюється тим, що на ділянці від ратуші до костелу вона була центральною, парадною. Тут вона проходила по рівній поверхні і осьовою лнією була спрямована у двері костелу. Далі вона оминала споруду костела з півдня і, хоч і підпорядковувалась загальному плануванню, була прокладена по краю річкової тераси, на підвищенні якої збудований костел, що виразно видно з його південної сторони.

Оскільки ця вулиця завжди була центральною, то у наш неспокійний політизований вік вона навіть не мала постійної назви: Пілсудського, Леніна. Українська (цікаво, як повинні були називатись інші вулиці українського міста?), Бандери… Мінялась і назва самої площі. У післявоєнний час вона була названа на честь героя Великої Вітчизняної війни Олександра Матросова. Але була не просто перейменована, а названа вулицею і тому завжди викликало не тільки подив а й непорозуміння, чому сусідні будинки стоять на перпендикулярно розташованих вулиць

Будинки споруджувались ремісниками і торговцями. Це зумовило їх планування. На відміну від одноповерхових будинків ХVIII ст, ці споруди були двоповерховими. Як і вимагалось у торговому містечку, на першому поверсі розташовувались крамниці чи майстерні, а на другому була житлова частина, часто з балконом, який виходив на площу. Нижче фундаментів цих будинків розташовувався ще один невидимий ярус. Для зберігання товарів та сировини тут викопувались великі підвали. Зараз поруч з цими будинками з їх тильної сторони проходить вулиця з інтенсивним автомобільним рухом. Важкі машини на розбитих вулицях постійно потрясають будинки. Підвали, які не мають належного кріплення та нагляду, а то і просто забуті сучасними господарями поступово руйнуються. Втративши основу, тріскаються фундаменти та стіни, що призводить до поступового руйнування.

Спостерігаючи такий стан, зростає думка про велетенські підземні ходи, які йшли від ратуші на фантастичні відстані, які поглинають будинки. Така доля декілька років тому спіткала великий двоповерховий будинок в якому у післявоєнний час довгі роки розмішувалась районна бібліотека. Це був духовний осередок, до якого тяглась не лише молодь. Гарний тесаний вапняк з якого він був збудований, вивезли настільки ретельно, що діру, яка утворилась у сусідньому будинку, довелось закривати фанерою. Зараз у аварійний стан прийшов будинок № 44 на протилежній стороні вулиці. Така ж доля у недалекому майбутньому чекає і його сусіда. Він був збудований на великих підвалах. На другому поверсі окрасою будинку був балкон з кованими перилами, на яких замість монограми у віночку красувалась цифра 1861. Це був рік його спорудження. З цього часу він багато бачив на цій площі. Мінялись влади і державні устої. Змінювались прапори та гасла. На цій площі проходив великий урочистий молебен для російських військ перед початком наступу 1916 р, відомого як Брусиловський прорив. Під цим балконом у напрямку ратуші з казарм проїжджали на демонстрацію на вимуштрованих конях австрійські та польські офіцери у парадних мундирах. В ході Проскурівсько-Чернівецької операції тут проходили танки 20-ої механізованої бригади, які у крижаній воді у березні 1944 р. форсували Дністер і забезпечили напрямок через Буковину на Балкани. За це їй було присвоєне почесне звання “Гвардійська Заліщицька.” Під його вікнами проходили на святкові Першотравневі та Жовтневі демонстрації мешканці міста післявоєнних років. Були святкові та драматичні події.

Найбільшою трагедією в історії міста, яку йому довелось спостерігати, було варварське знищення самої основи забудови міста, його домінанти. Рівно 35 років тому у такому ж спекотному червні 1968 р. міською радою будинок ратуші був оголошений аварійним. Та незважаючи на такий категоричний вердикт, звичайному хліборобському трактору не під силу було зрушити ретельно підігнані кам’яні блоки ратушних веж. Для цього доводилось з`єднувати два трактори разом. Так руйнування йшло успішніше, але все ж таки до ранку не встигали. Щоб впоратись до світанку, коли прокинуться мешканці міста, довелось просити допомогу у військових. Доблесні війська до ранку не тільки зруйнували, а й вивезли камінь, дерево, високоякісну дахівку… Скорботно стояли на руїні люди, які вважали це місто своїм, які тут народились і віддали йому працю усього життя. Матеріал, з якого була збудована ратуша, перевезли у розташоване неподалік сусіднє село Добровляни, де у малопримітному урочищі “Обіжево”, у глибокій ущелині, на березі мальовничого струмка, розпочалось будівництво затишного пансіонату для працівників райкому партії та його високопоставлених гостей.

По-різному складалась і власна доля самого будинку № 44. Після закінчення війни у Заліщиках у будинку колишньої учительської семінарії фронтовий госпіталь було реорганізовано у Тернопільський обласний госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни.

Ваш коментар буде першим

Залишити коментар

Ваш email не буде показано.