З поклоном рідній батьківській землі

16-17 липня 2016 року у місті Заліщики, що на Тернопіллі, відбулись урочини з нагоди відзначення 250-ліття надання Заліщикам Магдебурзького права.

До цієї історичної події бібліотекарі ініціювали збір спогадів людей, які народились, проживали колись у Заліщиках, а тепер зберігають ці спогади у пам’яті, проживаючи у різних містах і селах України та країн світу, для створення великої книги спогадів і побажань «Мої рідні Заліщики».

Пропонуємо вашій увазі тексти повідомлень, листів, які ми одержали.

“ЗАЛІЩИКИ: РОКИ, ПОДІЇ, ЛЮДИ”

Заліщики – це незвичайне місто, в незвичайному місці, зі звичайними і незвичайними людьми. Це місто, де люди почувають себе щасливими. Заліщики є європейським містом старої і нової Європи.

Довоєнна преса писала: “Перебування в Заліщиках було справжнім дивом. Все літо спека, смачні овочі і фрукти всіх видів, просто рай на землі, залитий сонцем. Завдяки старості Йозифу Кжижановському місто отримало два пляжі рівня Французької Рив’єри – Сонячний і Тінистий. Там були лавки, столи з парасольками, гойдалки для дітей, крісла-кошики, шезлонги, пляж з білим піском, елегантний ресторан і живий оркестр. Вода в Дністрі тепла, близько восьмої ранку 21-22 градусів, а після обіду більше 35. Встановлений на пляжі термометр висотою кілька метрів показував часто температуру 50 градусів за Цельсієм. В цьому великому саду – писав кореспондент з Заліщик – будиночки оточені маревом зелені морелевих дерев, груш, слив, яблунь, морв і горіхів. По стінах в’ється виноград з кистями грон, до вікон заглядає безліч барвистих квітів, тарелі соняхів, качани високої кукурудзи, кущі помідор”.

І тепер ми стаємо свідками часу, коли кожен заліщанин починає по- справжному любити рідне місто і дбати про нього. А особливо приємно, що активною включається в працю на користь громади, молодь, котра може бути рушієм багатьох змін. Адже справ є багато. Необхідно зберегти історично-культурну спадщину, подбати про подальший розвиток туристичної бази, блогоустрій міста та берегової лінії Дністра. Збільшувати кількість пансіонатів, готелів, оздоровчих комплексів, місць відпочинку, розвивати садівництво, виноградарство, залучати якомога більше інвестиції, пропагувати туристичні можливості Заліщик в Україні та за її межами.

Хочу побажати міському голові – Аллі Василівні Квач, нашому рідному місту, заліщанам, гостям міста і всім небайдужим за його долю людям – миру, любові, наснаги і віри у власні сили та краще майбутнє нашого міста.

З виразом пошани та глибокої поваги Микола Бачинський
м. Закопане, Польща- Заліщики

Рідному місту Заліщики

«Магдебурзьке право» – чверть тисячоліття з правом на самоврядування. Історична подія 250-річчя надання місту Заліщики права на самоврядування набуває особливого значення в сучасних умовах.
Після довгих років окупацій та дискримінацій місто повертає надане йому європейське «Магдебурзьке право» на самоврядування.

І те, як велася підготовка до відзначення цієї дати, свідчить, що містяни і молода команда урядовців таки дійсно прагнуть бути господарями свого міста.
Наше місто давно набуло доброї слави своїми унікальними природними особливостями, цікавими історичними подіями і найбільше – працьовитими та талановитими людьми.

Сьогодні нове покоління заліщан своєю працею творить нову історію.
Нові умови та спосіб життя вимагають нових форм самоорганізації та управління. Неважливо, що нові закони, це не «Магдебурзьке право», важливо, щоб люди розуміли, що тільки вони є господарями у своєму місті, на своїй вулиці, біля своєї садиби. Від того, наскільки кожен мешканець буде почуватися відповідальним за місто, в якому живе, від того буде залежати краса і слава міста.

У цей святковий день бажаю Вам, дорогі заліщани, бути щасливими на своїй землі, у рідному місті Заліщики.

Василь Лопух, дійсний член
Наукового товариства ім. Шевченка в Америці,
кандидат економічних наук.

Нью-Йорк, США – Заліщики

ДОЛЯ  МІСТА – НАША  ДОЛЯ

У кожного міста є своя неповторна доля, яка складає його героїчну славу. І на политій кров’ю і потом благодатній землі наших предків ми знаходимо власне коріння і почуття палкої гордості за милий отчий край, за наш прекрасний народ.

Для моїх дорогих батьків Йосипа Пилиповича і матері Клавдії Кузьмівни, для мене і мого старшого брата Олександра, для наших дружніх сімей таким чудовим місцем є Заліщики, які розкинулись на мальовничому правому березі древнього Дністра.

Саме тут, біля найдорожчої материнської колиски, з молоком матері я на все життя cприйняв солов’їну українську пісню, яка стала моїм чарівним лейтмотивом і на могутніх крилах якої я пішов у світ. Мені випала участь працювати у різних місцях нашої Батьківщини і на кожному кроці з любов’ю згадую своє рідне гніздо. Крім середньої школи, я навчався у музичній школі, виступав на сцені в ансамблі й індивідуально, тут я вперше заслужив щирі оплески вдячних глядачів. І я часто повертаюсь сюди, щоб звіряти свої плани і дії із своїми земляками, отримати їх творче благословення.

Звичайно, бурхливий час вносить у біографію міста, як і у кожного з нас, нові вагомі штрихи, нові світлі виднокола, відкриває щасливе майбуття. І ми повинні чітко пам’ятати, що ще 250 років тому, у 1766 році, Заліщики отримали юридичне феодальне право, так зване «Саксонське зерцало», яке сформувалося у німецькому місті Магдебург у ХIII столітті. Згодом це право активно поширилось на багато міст Європи і стало першою історичною протоформою становлення громадянського суспільства.

Для Заліщиків введення магдебургії стало своєрідним державним символом, сприяло створенню міського самоврядування, судової влади, необхідною умовою для подальшого господарського і соціального розвитку місцевої громади на одному рівні з середньовічним європейським правом. Зрозуміло, що з часом, у зв’язку зі становленням капіталізму, Магдебурзьке право втратило своє виключне значення. Але ми повинні враховувати специфіку і особливості його впровадження і використати при нинішній адміністративній реформі у нашій державі, щоб не допустити прикрих помилок.

Віриться, що патріотичним силам вдасться успішно провести необхідні законодавчі процедури, зберегти суверенітет і незалежність, єдність і територіальну цілісність нашої багатостраждальної Вітчизни. Слава Україні!

Валерій БАЧИНСЬКИЙ,
Заслужений діяч мистецтв України,
директор-розпорядник Національного академічного
драматичного театру імені Івана Франка.
м. Київ – м. Заліщики

Мої рідні Заліщики!

   Живу на Київщині, місто Фастів. Коріння моє у Мельнице-Подільській Тернопільської області, дитячі і юнацькі роки пов’язані із мальовничим містечком, яке омивається із трьох сторін річкою Дністер – Заліщики. Тут я навчався у середній школі ім. О.Маковея, яку закінчив із золотою медаллю. Навчали мене найкращі вчителі. Любов до рідного слова привила мені вчитель-професіонал Любов Корнелівна Юрійчук, незабутня Марія Степанівна – математик, хімії – Федорців Надія Василівна, цікавими стежками історії вів Онисій Степанович Тур.

Пам’ятаю добрих наставників В.Й. Гронську, Вигінну, П.С. Мамалигу, В.Д. Палагнюка. Скільки повчального почув із уст класного керівника Є.Ф. Чернової, яка вміло гуртувала колектив і націлювала на розмову, трудову діяльність, у стінах школи привили мені любов до шах і футболу, з яким не розлучаюся і нині, треную Фастівську команду «Арсенал». З цією командою, до речі, вже 4 рази приїжджав у Заліщики на розіграш футбольного Кубка імені мого батька Петра Івановича Ковальчука, журналіста, письменника, автора історичних романів «Листи до живих», дилогії «Ростиславичі» і «Отрок князя Василька», «Полювання на дика», члена Спілок журналістів і письменників України.

У Заліщиках я придбав щирих друзів: І. Лисака, нажаль нині вже покійного, М.Горбачевського, І.Мамалигу, Н.Казимирів, Г. Іванишин, С. Канюка, зв’язок з якими не пориваю і нині. З вдячністю згадую про шкільну і районну бібліотеки, які сприяли успішному навчанню і вихованню.

У Заліщиках рідні мені кожна вулиця і стежина, Дністер – річка мого дитинства і юності,  пам’ятники Шевченку, Франку і Маковею.

Та найріднішою для мене є вулиця О. Ольжича, на якій знаходиться будинок №52, квартира 10, в якому проживав із своїми батьками.

Скільки доброго і світлого, повчального і розумного виніс я з оселі моїх рідних Петра Івановича та Ірини Олексіївни, яких я любив і поважаю понад усе. Дехто з друзів моїх хвалився цінними подарунками батьків (машини, будинки та інше), а я гордився і горджуся своїми батьками.

При першій можливості нині їду до рідного міста, яке завжди потопає у красі каштанів, квітів, до мами, на жаль, батько залишився із рідними, із заліщанами у пам’яті. Прикро, що передчасно відійшов у Вічність, не завершив задумане, не дописав свій роман «Отрок князя Василька».

А відрадно те, що дочка Ірочка торує стезю батька мого – здобула професію журналіста, а син Володя перейняв від дідуся любов до спорту – грає у футбол.

Щоразу, коли приїжджаю у Заліщики, насолоджуюся і відчуваю спрагу – побачитися з рідними, друзями, знайомими, припасти до цілющого джерела – причаститися тою любов’ю жителів рідного міста, набратись наснаги для майбутнього.

У майбутньому місто бачу привабливим, зеленим, а жителів радісними, щасливими і усміхненими.

Володимир Ковальчук
м. Фастів Київської області – м. Заліщики

Рідний краю

На березі Дністра у Прикарпатті
Долиною розміщене між гір —
Заліщики — таке є славне місто,
Чудовий край із давніх-давніх пір.

Омите з трьох сторін воно водою,
Заховане від холоду вітрів,
Нагадує куточок наче раю,
Природою дарований з віків.

З дитячих літ там босими ногами
Любов Землі-Вітчизни осягав.
І привчений до праці я батьками
Науки в рідній школі здобував.

Окрилений злетів з гнізда — із дому.
З роками туди рідше повертав,
Обрав собі життєвую дорогу,
Але ту першу — завжди пам’ятав.

Чим вище у житті я піднімаюсь
І дальше від домівки відійшов —
У снах до тебе більше наближаюсь,
Мій краю рідний, ти моя любов.

Які шляхи у кого б не бували,
В житті собі чого б не здобував —
Ніхто не був без першої стежини
І рідної землі не обирав.

Заліщики, мій рідний-любий краю.
Земля моя, моїх дідів-батьків,
Тебе, де б не бував, я пам’ятаю,
Чекай мене із будь-яких світів.

Василь Корнацький
доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, відмінник охорони здоров’я, головний лікар – заступник директора по клінічній роботі Національного наукового центру «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска АМН України».
м. Київ – м. Заліщики

Заліщики – моє найкраще місто

    У Заліщиках я народилась. Навчалась у середній школі №1 ім. Осипа Маковея. Моя вулиця називалась «Першого травня», завжди чиста, прикрашена квітами, зелена.

Недалеко від моєї оселі є скверик Івана Франка. Часто тут проходили урочистості до знаменних дат у житті і творчості нашого українського титана думки і слова.

У моїй пам’яті назавжди залишився в спогадах міський парк, в якому був Будинок відпочинку. Пам’ятаю ті чудові алеї, літній кінотеатр, танцювальну площадку. А ще улюбленим місцем відпочинку був наш рідний Дністер. На його березі ми, дітлахи, загоряли, купались, набирались здоров’я.

А скільки прекрасного пов’язано зі школою, де я знайшла друзів, з якими не пориваю зв’язки і досі. Хоч я живу за межами України – в Білорусії, але думками завжди з рідними Заліщиками, які були і залишаються у зелені каштанів-красенів.

Заліщики – моє рідне, незабутнє місто, з тобою я не розлучаюся повсякчас.

Святом вважаю ті дні, коли приїжджаю із Білорусії в рідне місто, якому бажаю рости, зеленіти і напоювати кожне наступне покоління своєю любов’ю і чарами.

Ярослава Корчинська,
м. Волковиськ, Білорусія – м. Заліщики

Вітання заліщанам

Вітаємо заліщан з великим святом – 250-річчя надання Заліщикам Магдебурзького права.

Ми пишаємося тим, що наші юнацькі роки пройшли в такому прекрасному історичному місці.

Ми не сумніваємось, що свято відбудеться на найвищому рівні.

Бажаємо гарного святкового настрою і всім здоров’я, миру та процвітання!!

Слава Україні!! Слава Заліщикам!!

З повагою сім’я Лазарів
м. Тернопіль – м. Заліщики

Щире вітання заліщанам

Шановні заліщани, дозвольте привітати Вас з 250-літтям надання Заліщикам Маґдебурзького права!
Наша родина мешкала у Заліщиках з часу визволення міста від фашистських військ. Бабуся, Софія Федорівна Масс, терапевт, та дідусь Микола Іванович Малеєв, заслужений професор і кандидат медичних наук, гвардії підполковник, хірург. Вони служили воєнлікарями на санітарному поїзді, а після визволення м. Заліщики залишилися лікарями у Госпіталі інвалідів ВВВ.

Разом з ними мешкала і родина: сини – Михайло, Сергій та Юрій і племінниця Віра Масс. Війна почалася, коли Віра гостювала у родичів, на той час їй було 10 років, і вона весь час допомагала у поїзді, а потім і у госпіталі санітаркою. Інколи навіть траплялися такі випадки, коли її залучали допомагати при операціях (дідусь не допускав її в операційну тільки при ампутаціях та на пологи). І тільки коли Вірі було 15 років, вона змогла повернутися до своєї мами.

Старший син Михайло став хіміком. Середній, Сергій, в 1946 році пішов навчатися на військового штурмана. Але вже в 1948 був заарештований та засуджений до 10 років таборів за сумнозвісною 58-ю статтею карного кодексу. Звільнили його лише в 1954 році, після смерті Сталіна. Вже після в’язниці Сергій Малеєв вступив на навчання до Київського університету, на історико-філософський факультет. Згодом викладав філософію. З 1988 року очолив Київське товариство жертв політичних репресій. А з 1991 року працював заступником керівника Комісії Київради з питань реабілітації жертв політичних репресій.

Молодший син Юрій згодом став археологом, викладав археологію у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка. З 1969 по 2001 р. керував роботою Дністровської археологічної експедиції Київського університету, яка проводила дослідження у Тернопільській області. Він дуже любив Заліщики. Тут пройшли його дитячі та шкільні роки, залишилися друзі та знайомі. Любов до археології та Заліщицької землі Юрію, ще учню школи ім. Маковея, прищепив його вчитель історії Онисій Степанович Тур. Онисій Степанович створив краєзнавчий гурток, і разом із школярами досліджував Заліщицьку землю. Особливо яскравим спогадом мого батька був спогад про те, як вони сплавлялися на плоті по Дністру, ночівлю в полі, в наметах, співи біля вогнища і цікаві історії, які розповідав вчитель. Вони товаришували зі своїм вчителем аж до його смерті, листувалися з ним, ділилися новинами, і кожного року, коли приїжджав в експедицію, мій батько відвідував його.

В роботі Придністровських археологічних експедицій брали участь члени краєзнавчого гуртка при Будинку піонерів (нині Будинок школяра). Я, мій брат Костянтин Сергійович, його друзі, які мали іншу професію, але захоплювалися археологією та красою Заліщицького краю, багато років на час своїх відпусток ставали волонтерами в експедиціях або просто приїздили до Заліщиків.

Пізніше мій батько вже з моєю дочкою Катею декілька разів навідував Заліщики. А у 2013 році Катя зі своїм товаришем Артемом приїжджали у Заліщики та знімали дипломний фільм «Історія маленького міста», який у 2015 році зайняв II місце на Всеукраїнському та Міжнародному фестивалі «Молоде телебачення» ім. Вадима Чубасова у номінації «Студентська відеоробота».

В Заліщиках мешкає багато наших друзів та знайомих, яких ми завжди раді бачити. Бажаємо всім заліщанам миру, добробуту та процвітання Вашого і нашого такого чудового міста!

Щиро ваші – Ольга Курило (Малеєва) та вся родина Малеєвих.
м. Київ – м. Заліщики

Заліщики – місто моє

Я належу до покоління, яке пам’ятає наше місто із Ратушею в середмісті, із затишними і охайними скверами у розкішних запашних квітах. Пам’ятаю катання на катері по Дністру, польоти на літаку над містом у святкові дні.

ратуша ЗаліщикиАле ще я пам’ятаю, як руйнували ратушу. З вікна квартири я, ще зовсім малою, спостерігала, як з величезного підйомного крану розгойдували бетонну брилу, намагаючись розбити стіни. Машину мало не перевертало, але стіни довго чинили спротив…Тоді я ще не усвідомлювала, який злочин чинила місцева влада, знищуючи історичну пам’ятку, і якої шкоди завдає майбутньому міста. Мені просто було шкода цієї будівлі, яку я роками бачила за вікном.

А ще за вікном були зелені сквери із затишними лавками для відпочинку, величезні каштани, які наповнювали місто прохолодою у спекотні літні дні. Пам’ятаю і те, як нещадно вирубували ті сквери, каштани задля того, щоб закатати увесь цей простір асфальтом. На жаль, не збереглось багато фотографій, які б засвідчили красу міста до цих варварських подій.

А ще «родзинкою» міста був Літній кінотеатр. О, це була справжня подія, коли відкривався літній сезон. Там не лише демонстрували фільми, а ще й відбувалися концерти. Дуже резонансною подією був виступ ансамблю пісні і танцю «Дністер». Після славнозвісної поїздки на фестивалі у Франції та Англії. Здавалося, там зібралися усі містяни, щоб привітати нас, виявити свою пошану.

Відрадно бачити, що нині в міській раді зібралась команда небайдужих, заповзятих, закоханих у місто людей. Вірю, що ця подія – 250-річчя надання місту Заліщики Магдебурзького права – стане стартовим майданчиком для відродження міста, і попри всі труднощі й негаразди місто зміниться, відродиться, а спогади прийдешніх поколінь будуть про те, як розвивалось і розквітало місто. Адже вже тепер можна спостерігати позитивні зміни, вже є певні зародки розвитку туризму, що в подальшому наповнюватиме бюджет. Але найважливіше – відчувається, що заліщани починають переоцінювати своє ставлення до міста, в якому живуть, по-справжньому закохуючись у нього!

З нагоди ювілею хочу побажати Заліщикам, усім містянам, гостям міста, усім небайдужим Миру – нам і всій Україні, процвітання, натхненної праці задля кращого майбутнього нашого міста, задля наших дітей і онуків.

Олена Терентьєва.
м. Заліщики

Поетичні присвяти Заліщикам

 

Screenshot_1

ЖИВІТЬ, ЗАЛІЩИКИ!

Живіть, Заліщики! Цвітіть,
Як мальви в серці веселково,
Як квітне українське слово
З історії крутих століть…
Цвітіть, Заліщики, цвітіть!
Про вас сьогодні сагу поведем,
Згадаємо і свята, й будні
В аурі страдницькій, забутій.
Не лиш для себе – для людей
Про вас сьогодні сагу поведем.
Ніяк – повірте! – не змовчать,
Не зачинити чорні двері
Про те, як хлопців – на галери,
В ясир арканили дівчат…
Минуле нині не змовчать.
Татар змінила шляхта тут,
Її забути теж не можна –
Пихата, зверхня і вельможна,
Як розмальований когут…
Татар змінила шляхта тут.
А згодом Відня «тихий рай»
Та чорні крейцери кріпацтва.
І трударі, неначе птаство,
Полинуло в заморський край –
Шукати дітям світлий рай.
Джон Рід писав про місто-жах
У першій світовій січкарні,
Про нужди жителів, касарні*…
То овид ваш у тих роках:
Заліщики – це місто-жах!
Потім Пілсудський завітав,
За ним гестапо, кадебісти,
Чека, есбісти, комуністи –
Кого народ наш тут не знав?!
Пілсудський навіть тут бував.
Під неба синього шатром
Гулаги й тюрми – все ви знали,
Бо лихоліття не минали
Підкову міста над Дністром,
Під неба синього шатром.
Двадцятий вік приніс полин
На малахіт ріки і весен,
На пляжі сонячні, чудесні…
На черешневий цвіт долин
Двадцятий вік приніс полин.
Ламаючи родинну віть,
Трусив Чорнобилем над вами,
Промінив альфа, бета й гами.
Та ви – нескорені – живіть,
Щоб не всихала роду віть!
Мажорно стійте на Дністрі,
Віків обтрушуючи листя, –
Перлина скіфського намиста.
В надії, злагоді й добрі
Мажорно стійте на Дністрі!

Живіть, Заліщики! Цвітіть,
Для України веселково,
Як квітне наше рідне слово.
На радість завтрашніх століть.
Цвітіть, Заліщики, цвітіть!

МОЛОДА ІСТОРІЯ

Заліщани вічні на Дністровім овиді –
За ліщиною оселі їх завжди були,
Й до Христа смиренно йшли вони на сповіді
В пору, як тисячолітні тут вітри гули.

В стремені Дністровім на пологім березі
Родовий з минувшини їх зорить чертог,
Через грізні битви і цвітіння вересу
У майбутнє стелиться предків діалог.

Ми також вплітаємо в нього своє золото,
Мозолі й стурбованість неземних суцвіть,
Щоб міська історія докотилась молодо
Від перейдених доріг до нових століть.

***

Містечко моє, черепашко із бджолами,
Ключик скрипічний на стрічці Дністра,
Куди б не проходив я – трактами, зворами –
Вертаю до тебе на пружних вітрах.
У щастя підкову, у муки й тривоги,
У повінь земного життя і надій
Завжди повертаю, хоч кличуть дороги
І жінка чекає з розкриллями вій.
Куди б не проходив, якими би зворами –
Вертаю до тебе на пружних вітрах,
Містечко моє – черепашко із бджолами,
Тонус мажорний в підкові Дністра.

ВЕСНЯНИЙ ПОГЛЯД

на рідне місто з правобережжя Дністра

Заліщики – містечко, як містечко,
Хіба лиш на гербі піднявся кінь у герці.
На мапі області завжди скраєчку,
Та в багатьох людей – у самім серці.

З екзотів лиш мости понад рікою,
Що гне тут шию граціозно, лебедино,
Та синій келих неба, що габою
Давно накрив-з’єднав усіх тут воєдино.

Вдивляюся у площі, парки, сквери,
В палахкотіння свіч на весняних каштанах:
Тут з Буковини у Надзбруччя двері,
Купає сонце у ріці моїй світанок.

Три школи, коледж, куполи церковиць
І аромат черешень, вишень, винограду…
А ще: від ратуші аж до околиць
Міщани гостям завжди щиро раді.

…Світліє в зорях далеч вечорова,
Немов вагітна жінка – тиха й білолиця.
Де грає сріблом хвиленька Дністрова,
Цвітуть Заліщики – мого життя столиця.

Стою над ними в маєві любові…
Десь збоку ллються трелі – пісня солов’їна.
Мої Заліщики – в Дністра підкові,
А наокіл – вся ненька Україна.

***

Став на диби над ратушею кінь –
Печать Заліщиків прадавня,
А – може – то віків минулих тінь
Чи битв дзвінких ознака славна?!
Рисак такий, мов сон, химера днів,
Що землю виціловує губами,
Скубе траву сьогодні поміж нами –
Буланий, сивий, а чи карий він.
Для когось – давнина, цей диво-кінь,
Архаїка у вік цивілізації…
Але для міста – вічний символ він
Його звитяги, поступу і грації.

ПЕРЕЗВА СЕРЦЯ І ДУШІ

У сідловину міста над Дністром
Колючим їжаком скотився вечір.
Усівся в зорях під небес шатром
Метелик тиші на дівочих плечах.
Забісерилась вулиця вогнем
Із ліхтарів на п’яльцях променистих,
За ними місяць срібленим конем
Піднявсь на косогір Карпат імлистих.
Серпнева ніч – у зорях полонез,
А – може – скерцо грає до світанку…
«Журавликів» дарує Марк Бернес
Із радіоли на чиємусь ганку…
Відходить літа спекотний експрес –
Барвиста осінь підніма фіранку.

***

Заліщики мої зеленогорі,
Заліщики мої ліщинорунні,
Не завше вас притлумлювало горе,
Не завжди вам врожаїлися пруні.*
Та ви терпіли грім і блискавиці
Не згірш, ніж зайд з мечем та автоматом.
Хай нині вам смарагдами іскриться
Серпневе небо в зоряних блаватах.
У сріблі рос міцніть єдинорогу,**
У дружбі й злагоді цвісти знаменам,
Бо місту йти на стовпову дорогу,
Й дорога ця буде благословенна.

Петро Мельник,
поет, журналіст, редактор, автор книг, член НСЖ України
м. Заліщики

 

 

Ваш коментар буде першим

Залишити коментар

Ваш email не буде показано.