Літературна година «Щедрість природнього обдарування»

(до 80-річчя від дня народження Дмитра Павличка – письменника, перекладача, громадського діяча, лауреата премії ім. Т. Шевченка, героя України)

1 жовтня 2009 року, читальна зала районної бібліотеки

Ведучий.
Митців усіх часів приваблювала тема любові і кохання. Сучасного українського поета Дмитра Павличка – також. Він – лауреат державної премії ім.. Т. Шевченка, Герой України.

1-ий чит.
Народився поет 28 вересня 1929 року в с. Стопчатові на Івано-Франківщині в сім`ї лісоруба. Учився в польській школі, потім – Коломийській гімназії, Львівському державному університеті ім. І. Франка, аспірантурі. Працював у журналах «Жовтень» та «Всесвіт», був депутатом Верховної Ради. Почав писати з ранніх літ. Видав багато збірок поезій («Любов і ненависть», «Моя земля», «Чорна книжка», «Гранослов», «Бистрина», «Вогнище» та інш.). Улюблені віршові форми поета – сонет, притча, рубаї, останні характерні для східної поезії.

2-ий чит.
Серед молоді особливо популярною є збірка Д.Павличка «Таємниця твого обличчя». До неї увійшли поезії про кохання.

Вед.
Цій темі ми присвячуємо свою літературну годину. Отже, поговоримо про кохання мовою поезій Д.Павличка. Кохання за філософією поета, невіддільне від загальнолюдських цінностей, якими передовсім для українця є хліб, рідна земля, сонце, пісня, батькова хата, долоні й вуста коханої жінки.

Чит.
Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти.
Пахнуть хлібом слова
Що мене їх навчила мати.
Пахне хлібом терпка
Пісня батькової стодоли
Пахне хлібом рука
Що водила мене до школи

Вед.
Різні поети по-своєму розуміють і змальовують любов.

Дмитро Павличко пише:
Моя любове, ти – як Бог:
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім`я твоє
Жорстоко в правоті свій
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є.

1-й читець. Любов живе в душі й тоді коли нам здається , що ми її забули. Ніякі сили не можуть витіснити її з серця. Закохана людина ніби народжується вдруге, стає кращою, багатшою духовно.

Читець.
Так, ти одна, моя любове,
Даєш мені снагу обнови,
Народжуєш мене щодня
Інакшим, іншим, ніби з дна
Душі кременистої моєї
Виборсуєш нові камеї
З моїм обличчям

Ведучий.
Справжнє кохання приносить велику радість. Зачаровує все довкола. Навіть біль кохання стає солодкою мукою .

Читець.
Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ячною голубизною,
Ласкою леготу, листям на кленах
Білою стежкою в травах зелених
Радуйся, дівчино, болем кохання
Смутком цілованих до зомлівання
Голосом матері в серці твоєму
Кільчику ясному в тьмі чорнозему

2-й чит.
Юнак закоханий. Усі думки його про кохану. Йому сниться її голос. Не очі, не руки, не тіло, а тільки голос. Раптом золотою хвилею замерехтіла постать дівчини, чудовий сон!

Читець.
Так гарно ти снилась мені:
Не руки, не очі лиш голос.
Лиш голос, як день у вікні,
Як вітру знадлива голість.

Ведучий. Кохання закоханого щемливе і хвилююче. Дорога, якою має прийти кохана – найдовша. Таємниця обличчя жінки – найглибша з усіх таємниць.

Читець. Найдовша з усіх доріг –
Дорога твого приходу.
Найбільша з усіх таємниць –
Таємниця твого обличчя
Ми прощаємось на день
Ніби розходимось на віки
І твій слід на моєму серці
Поглиблюють кожні очі.

Ведучий.
Мить побачення з коханою – найкраща, найщасливіша. Тоді сяє сонце і на небі, і в душі. Руки коханої нагадують руки матері.

Читець. Коли до тебе прилечу,
Засяє в сонці все навкруг,
Як після теплого дощу
В росі важкий зелений луг.
Ти руку покладеш мені
На очі, сповнені провин
І руки матері ясні
Побачу я крізь пальці в плин.

Ведучий.
Закоханий юнак відчуває в собі величезну силу. Він, як чарівник, може зробити дівчину щасливою, відвернути печаль.

Що я для тебе маю?
Серце! Руки! Уста!
Так, моя сумно ока,
Так, моя золота.
Я тебе обгорну руками
Поцілунками обів’ю
А в серці, на самім денці
Сховаю печаль твою

Ведучий.
Хлопець так кохає дівчину, що в його сльозі застигає сонце її очей.

Читець. В моїх повіках напівсонних
Застигло сонце молоде
Як бджолами покритий сонях
Воно так міниться й гуде

1-й читець. Д.Павличко порівнює кохану із Землею, Всесвітом, Богом. А поезія про любов, «як листя, як пломінь, як роси». Вірш «Ти пахнеш як листя весняне…» складається з чотирьох строф.

Читець.
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.

Ти пахнеш як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Як вулик, де сховане сонце,
Як маминих мрій волоконце.

Ти пахнеш як виспане море,
Як жіноче невидиме горе,
Як пилок на пшеничній ниві,
Як мамині руки сяйливі.

Ти пахнеш як роси в житі,
Як столи рушниками накриті,
Як співаюча стружка ялова,
Як мамина лагідна мова.

Ведучий.
Поет не уявляє себе без кохання. Коли воно, згасне то скінчиться й життя.

Я буду на світі,
Допоки незнане світло
В обличчі твоєму світить.
Сховавшись у гілля зелене,
Чекаю на своє дівча,
Воно вже йде, вже серце з мене
Виймає, як гніздо с куща.

1-ий читець.
Любов нерозривна з природою, бо людина, її дитя. Природа підсилює почуття, збагачує душу.

Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де сяє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава там заграє і вітер затрубить
І постріл мислився нас раптом розбудить.

Ведучий.
Є в Павличка поезії, які вражають не лише і змістом, а й пісенністю. Одна з таких «Я стужився, мила, за тобою». Вона має другу назву – «Явір і яворина». Цей вірш – своєрідна містерія. У ній – вічний потяг людини до гармоній у світі, прагнення взаємної любові. Згадаймо зміст поезії. З туги хлопець став явором. Самітний явір, один серед буків мріє зустріти свою яворину. Він ще не знає, що прийдуть люди, зітнуть його, а потім зроблять скрипку із його журби. Люди гратимуть на скрипці – явір житиме в мелодіях, бо любов не вмирає. У вірші яскраві художньо-зображувальні засоби, епітети, порівняння. Музику до цього вірша написав Олександр Білаш.

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що палений журбою
Сам один між буками стоїть.

Троє листя на веснянім сонці
А в душі печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці
І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знаю, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби
Розітнуть йому печально груди
Скрипку зроблять із його журби.

Ведучий. Павличко – майстер класичного білого вірша, тобто неримованого вірша.
Тематика творчості Д.Павличка надзвичайно різноманітна, вагоме місце серед неї займає інтимна лірика. Багато болей і страждань вишила доля чорними нитками на його життєвому рушникові, але поет продовжує любити й ненавидіти. Його пісні «Два кольори», «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Явір і яворина» – давно сталини народними піснями. Олесь Гончар у своєму «щоденнику» написав: Дмитро Павличко – це мислитель, достойний продовжувач Франка, каменяр нової доби.

На звершення літературної години виконується пісня «Два кольори» на слова Д.Павличка.

Ваш коментар буде першим

Залишити коментар

Ваш email не буде показано.