Конференція за книгою Юрія Борця “У вирі боротьби”

Основні штрихи біографії видатного українського націоналіста, письменника Юрія Борця.

Напередодні 65-річниці від часу утворення Української повстанської армії, а також Дня козацької слави і стрілецької звитяги, величного свята Покрови Матері Божої, звертаємось до історичного джерела пам`яті і героїки України. Сотнями імен вірних синів і дочок України сповнена наша історія. Залишаємось у довічному боргу перед людьми, які ціною власного життя заплатили за волю і незалежність рідного народу і Української держави. Бо багато ще імен і мужніх подвигів є для нас невідомими, безіменними. Завдячуємо мужнім учасникам національно-визвольного руху в Україні, письменникам, журналістам, історикам – літописцям за їх подвижницьку працю – відтворення правди і увіковічнення імен мужніх борців.

Маємо намір присвятити цю конференцію учаснику національно-визвольного руху, автору популярних в Україні книг і брошур про Українську повстанську армію Юрію Борцю, його книзі ” У вирі боротьби”, а також усім тим, хто брав участь у повстанському русі.

Юрій Борець – письменник-мемуарист, меценат, будівничий, булавий УПА Чумак, ветеран повстанської армії.

Юрій Пашковський більш відомий як Юрій Борець, народився 26 березня 1922 року в селі Лубна біля містечка Динів, що недалеко від трагічної своєю долею Павлокоми. 70 замучених українців Лубни в страшні сорокові роки минулого століття – це також незбагненно велика плата за право бути українцем на рідній землі. Тож не дивно, що 30 найкращих синів Лубни добровільно вступили до УПА. Серед них був і Юрій Пашковський “Чумак”, який ще 1939 року став членом ОУН, повідомляє НО.

У його повстанській біографії були підстаршинський вишкіл, поранення в обидві ноги під час атаки Черемиського куреня УПА вночі з 6 на 7 січня 1946 року на польський військовий гарнізон у Бірчі, спорудження підземного упівського шпиталю на горі Хрещатій. У 1947 році булавний Чумак разом із своєю сотнею в щоденних боях із польськими і чехословацькими військовими здійснив 1000-кілометровий рейд до американської окупаційної зони в Південній Німеччині, через територію Чехословаччини в Баварію.

Герої УПА донесли вільному світу слова правди про боротьбу українців за свободу проти більшовицького поневолення. 1949 року, вже жонатий, Юрій Борець емігрував із Баварії до Сіднея в Австралію, де активно долучився до українського суспільно-політичного життя. Незабутній життєвий гарт, природні здібності, велика сила волі – підстави всіх його здобутків у подальшому житті на чужині.

Він досяг великих успіхів у підприємницькій діяльності, був одним із найуспішніших бізнесменів серед української діаспори у вільному світі. В м. Сідней він збудував “Дім української молоді” із залом на 1000 місць та вулиці Мазепи, Бандери. Радники місцевої міської ради, вшановуючи внесок Юрія Борця в розвиток міста, одній із вулиць надали ім`я Борець.

Юрій Борець – автор книг “УПА у вирі боротьби”, “Рейд без зброї”, “З найкращими”, “Шляхами лицарів зброї і чину”, “За Україну, за її волю”, “Слово до молоді”, “Ідея сильніша від зброї”, ” ОУН і УПА в боротьбі за українську державу”. За щедрі пожертви Юрія Борця також побачили світ книги різних українських авторів.

У роки української незалежності Юрій Борець двічі відвідав Україну. Він глибоко переживав усі наші негаразди. Всю надію покладав на молодь, тому й усі свої книги скеровував передусім їй – українській молоді.

Завдяки фінансовій пожертві Юрія Борця 2004 року український кінорежисер Олесь Ярчук створив художній фільм “Залізна сотня” про окремі сторінки упівської боротьби сотні “Громенка”. Одночасно в Україні ми отримали четверте видання спогадів Юрія Борця “УПА у вирі боротьби,” що лягла в основу сценарію фільму “Залізна сотня”, одним із героїв якого був і сам “Чумак”.

Він сприяв підготовці та фінансуванню фільму “Україна – колиска народів”. Життєвим девізом Юрія Борця були слова: ” …треба вірити в справу та діяти”. І він діяв сміливо, жертовно, з великою любов`ю до людей, до України.

12 грудня 2006 року у далекій Австралії на 85 році життя помер славний син української нації, ветеран УПА Юрій Борець (Пашковський), якому сьогодні складаємо вдячність, глибоку шану і вічну пам`ять.

А до його книги звертаємось, як до вічного джерела української історії.

Тракало О. Й. – директор ЦБС

Життєва основа написання спогадів учасника повстанської боротьби 1941-1948 р.р.

Одна калина за вікном,
Одна родина за столом,
Одна стежина, щоб додому йшла сама,
Одна любов на все життя,
Одна журба до здобуття.
І Україна,
Бо в нас іншої нема.

Ці слова сучасної української пісні могли б стати узагальнюючим епіграфом для того часу і для тих людей, про яких ми будемо сьогодні говорити. У них дійсно в душах і серцях була одна Україна, рідна земля і віра в свою перемогу.

Так уже, мабуть, судилося нашому народу схрещувати мечі, ставати до бою, битися на смерть з ворогом на своїй землі. В нашій хаті завжди панував якийсь поневолювач.

Боротьба, про яку ми ведемо мову, носила дійсно масовий характер. В різний час визвольна війна відібрала життя десяткам тисяч найкращих найулюбленіших синів і дочок України. Це була найбільша війна. Світова історія подібних не знає.

Збройні сили ОУН налічували понад півмільйона активних борців. Базою УПА був український народ.

Визвольна боротьба охопила всі західноукраїнські землі, але її форми й методи мали свої особливості і тактичні відмінності. Особливе становище склалось на західноукраїнських пограничних землях: Лемківщині, Надсянні, Холмщині та Перемищині. Ці українські землі Москва подарувала польському сателіту з метою знищення українського населення. 1945 року почалася акція ” добровільного переселення” українців з їх етнічних земель.

“Хто втратив стид, той втратив честь”,- каже лемківська приповідка. Радянська влада ніколи не переймалася честю, бо втратила її ще в своїй колисці. Вона робила все, щоб за кордонами Союзу не було скупчення українців, які могли б боротися за національне відродження України і, зокрема, щоб не стала базою для УПА.

Оскільки ніхто не хотів добровільно покидати свої домівки, застосовували примус. Польська влада, опираючись на шовіністичні цивільні банди, нападали на українські села, мордували, різали, вбивали. Лиш в селі Павликомі знищено 400 українців. Щоб припинити вбивства, загони УПА застосовували проти банд найбільш адекватні дії. Рішучі дії дали свої результати.

Протягом 1944-1946 років виселено 483 тисячі українців.

Історія все дальше віддаляє нас, слава Богу, від страшних років депортації сотень тисяч українців, від героїчної боротьби ОУН-УПА. Але історія вимагає і справедливості. Не забуду – поки жити буду – лемківська приказка. Воістину. Забути цього не можна. Над тими, хто поклав голови за рідну землю, не повинна висіти непроглядна пітьма, безпам`ятство, убогість духу.

Покаяння… Молитва… Вшанування тих, хто покинув цей світ і перейшов у вічність. Кличу живих, оплакую мертвих – такий закон нашого життя.

Сопівник В. Д. – історик

Боротьба сотні Громенка проти ворогів українського народу.

Після виселення українського населення з його предковічних земель, т.з. Закерзоння, Головне Командування УПА вирішило у 2-й половині 1947 і 1948 років провести великі рейди.

Відділи УПА й підпільні кадри отримали наказ поступово покидати українські землі за лінією Керзона й переходити в Україну або через Чехо-Словаччину до Німеччини і Австрії. Переважаючі сили 3-х держав – радянської, польської, чехословацької – намагалися ліквідувати відділи УПА. Для цього комуністичні уряди цих держав уклали окремий договір про боротьбу проти УПА.

Саме тоді, 25 травня 1947 року командир Громенко, як і інші підпільники бойових сотень, одержав лист Проводу УПА зі словами, які наглядно ілюструють надскладність становища для вояків УПА: “Тепер жде Вас тяжке завдання, яке мусите виконати з честю. Відходити туди, куди велить наказ!”

Першою з рейдових частин на захід в кінці травня 1947 року вирушила саме група Громенка. Перш, ніж розповісти про цей рейд, коротко скажу про самого керівника групи. Справжнє його прізвище Дуда Михайло. Псевдо-Громенко. 1921 року народження, родом із с. Мурованого (Сороки) на Львівщині. З 1937 року- член ОУН, з 1943 року в УПА.

Був військовим інструктором під старшинської школи ” Ударники”. У червні 1943 року організував і очолив першу сотню на Перемищині. У 1945-1946 роках – сотник, командир сотні “Ударники-2″ – вів бої на Лемківщині і Надсянні.

Так от сотня Громенка стала одною з двох груп, рейдової частини (складом біля 500 бійців) Петра Миколенка, ” Байди” – одного з командирів УПА – Захід.

Перейшовши Західну Лемківщину, група Громенка просувалася важкодоступними долинами Великих Татр і перейшла у Малі Татри. Тут їм заступили дорогу чехословацькі війська в складі стрілецької дивізії, курсантів старшинської школи і мобілізованих для боротьби з УПА колишніх чехословацьких партизанів.

Командир Громенко – обрав партизанську тактику – розчленував свою групу на дрібні відділи, які просувалися на Захід фронтом завширшки 50 км. Серйозними перешкодами на його шляху були ріки Ваг,Морава, Влтава та інш., що їх пильно вартували війська.

Маршрутом Преров, Простейов,Требіг,Пісен,Пільзно група Громенка пробилася до Баварії. 4 місяці важливого походу, важких боїв і 5 вересня 1947 року перші частини УПА сотні Громенка, командир відділу Лев Фітала “Лагідний” прийшли до Західної Німеччини.

Треба сказати , що рейд сотні Громенка, як і інших відділів УПА, носив не скільки військовий, як і пропагандивний характер.

Доля ж Громенка, як і багатьох його бійців, і далі пов`язана з боротьбою. Після завершення рейду Громенко перебував на території Німеччини. У травні 1950 року відправлений з кур`єрською групою в Україну. Загинув смертю героя 19 червня 1950 року біля с.Тиняви Болехівського району, що на Івано-Франківщині. Посмертно нагороджений Золотим Хрестом бойової заслуги І-го класу.

Європа наявно побачила УПА як чітко організовану військову структуру, армію поневоленого народу, спроможного боротися за свою незалежність.

Сопилюк М. В. – заступник директора агроколеджу

Чумак – прообраз Юрія Борця (автора книги “У вирі боротьби”)

Правду можна надовго заховати, але не можна зовсім знищити. І вона повертається до нас у вигляді справжньої історії-багатовікової боротьби за незалежність, у якій кожний наступний період успадковує досвід попередніх визвольних змагань.

Сьогодні, коли здобули незалежність мирним шляхом, згадаймо тих, хто в недалекому минулому робив це із зброєю в руках, бо не мав іншого вибору. Тема Української Повстанської Армії чи не найбільш сфальсифікована радянською псевдонаукою. Найвагоміший внесок у висвітлення історії боротьби ОУН, УПА зробила українська політична еміграція.

Одним з перших спеціальних досліджень історії боротьби ОУН і УПА стала праця активного організатора збройного опору окупантам Миколи Лебедя “УПА”, видана пресовим Бюро Української Головної Визвольної Ради у 1946 році в Мюнхені. Джерельною базою для написання книги послужили архіви УПА, частково вивезені провідником за кордон. Книга вагома хронікою дій УПА. Крім Волині, де розгортаються основні події, з неї постає важка правдива і трагічна дійсність Надзбручанського краю: розстріл гестапо 52-ох членів і прихильників ОУН на полі Чортків-Стара Ягільниця у 1942 році, формування і бої загону УПА Ярослава Белінського (“Бистрий”), зародження відділів Української народної самооборони.

1953 року на Заході побачила світ праця “Українська Повстанська Армія” професора Лева Шанковського, що увійшла як четвертий розділ до другого видання “Історії українського війська” та монографія “Українська Повстанська Армія 1942-1952″ Петра Мірчука, у яких автори на багатому фактичному матеріалі зображають боротьбу повстанців за незалежність у різних регіонах Західної України. Обидві книги є першою спробою дати систематичний виклад діяльності УПА за перших десять років її існування.

Одним з найгрунтовніших досліджень про діяльність українських визвольних сил у роки війни стала монографія В. Косика ” Україна і Німеччина у Другій світовій війні”, у якій автор проаналізувавши велику кількість нацистських документів, дає відповідь, якою була позиція українського національно – визвольного руху у війні та якою мірою українці спричинилися до поразки націонал-соціалістичної Німеччини.

1998 року побачила світ монографія дослідницького характеру місцевого учителя – історика з Копичинців Б.Савки “Забути не маємо права”, у якій автор в хронологічному порядку відтворює події визвольної боротьби ОУН, УПА на території Копичинського та Густинського районів Тернопільської області.

Сучасна історіографія праць збагатилась двома книгами про головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича, як написали колишній член Проводу ОУН Петро Дужий “Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин” та Василь Кук, котрий після загибелі провідника обняв його пост “Роман Шухевич – головний командир УПА”.

Видання цінні тим, що їх підготували ветерани визвольної боротьби, особисто знайомі з командиром та багатьма провідними діячами визвольного руху і українського суспільного життя.

Цінним джерелом є архівні матеріали ОУН, УПА, віднайдені у селі Бабинці Борщівського району Тернопільської області 1992 року. Це документи періоду 1945-1950 років, які містять винятково цінну інформацію. Серед матеріалів – звіти діяльності Самооборонних кущових відділів, станичних ОУН, референтури Служби Безпеки, пропагандистські матеріали, списки загиблих стрільців УПА і членів збройного підпілля на теренах Чортківського надрайону ОУН.

З опублікованих джерел значний інтерес становить 28-томний Літопис Української Повстанської Армії, започаткований 1975 року під загальною редакцією Євгена Тендери та співредактора Петра Потічного у Канаді. Діям УПА на території Тернопільської області присвячено одинадцятий та дванадцятий томи Літопису.

У травні-жовтні 1944 року у краї сформувалися Самооборонні кущові відділи УПА, які прийняли на себе весь тягар боротьби з радянськими командно – адміністративними порядками. Але ОУН, УПА не мали достатньої сили для протистояння озброєній більшовицькій тоталітарній системі, її засобам психологічної та провокаційної війни.

Провісником УПА на Тернопільщині вважається діяльність бойової групи Харка, яка 27 червня 1941 року у складі 87 членів і симпатиків ОУН готувалась у лісі біля с. Воробіївки Зборівського району для походу на тюрму у Тернополі. Відсутність конспірації та зброї і вишколу привели до того, що більшовики оточили цю групу і розгромили.

З осені 1943 року на Тернопільщині діяв військовий округ “Лисоня”, до якого входили сотні “Чорного”, “Ворона”, “Крука”. Вони рейдували по лісах від с.Тростянець до Бережан і далі до Дністра та вели активні бойові дії. Про бої на території нашого району є такі відомості:

14 травня 1944 року більшовицькі фронтові частини 8 полку чисельністю біля тисячі вояків пішли в наступ на урочище Ярмівка, поблизу села Блищанка, де розмістилася сотня УПА під командуванням сотника “Голуба”. Під переважаючими силами ворога, упісти відступили в Циганські ліси на Борщівщину. Про бій в урочищі Ярмівка складено пісню.

22 листопада 1944 року сотня “Сірі вовки” “Бистрого” після перебування в лісі біля села Хмелева, підійшла до села Садки. На узліссі відбувся бій повстанців з енкаведистами. В цьому бою більшовики зазнали значних втрат (біля півсотні убитих і поранених). Після садківського бою сотня “Бистрого” вирушила уздовж придністровських сіл. Кожне село захоплено вітало борців.

17 лютого 1945 року більшовицькі війська чисельністю біля 3-ох тисяч вояків оточили понад 200 повстанців біля села Щитівці. В цьому бою юнацтво повторило подвиг героїв-крутянців 1918 року. В щитівському бою загинуло 73 повстанці.

5 січня 1946 року повстанці Товстенщини вщент розгромили оперативний загін райвідділу НКВС. (Загинуло 25 районних сатрапів). Слова про цей переможний бій залунала й за межами Тернопілля. Бій відбувся на дорозі між селами Буряківка і Слобідка.

Документальні свідчення тих подій зібрано в книзі “Літопис нескореної України”. В основу книги складають матеріали архівів Львова, Києва, Москви, спогади учасників тих трагічних подій.

Також свідчення очевидців зібрав у книзі Н.Мизак “За тебе, свята Україно”. У даній книзі немає вигаданих прізвищ і ситуацій. Книга написана на архівних матеріалах Заліщицького райкому Компартії України та на свідченнях ще живих очевидців. Подано списки тих, хто загинув у вирі боротьби, хто відбував покарання у тюрмах та концтаборах. Списки згруповано окремо по селах.

Отже, національно-визвольний рух у краї під час Другої світової війни був спрямований як проти нацистського, так і більшовицького поневолення.

1946 рік був одним з найважчих періодів у протистоянні ОУН,УПА репресивним силам радянської влади. Як і вся Західна Україна, край опинився у системі так званої “великої блокади”, під час якої були заблоковані практично всі населені пункти, а рух кожного громадянина піддавався у тотальному контролю. Проте масові терористичні акції радянської влади 1945 року все ж не ліквідували національно-визвольного руху, який зберіг свою структуру і Провід ОУН.

Загальні втрати учасників визвольної боротьби ОУН, УПА великі, хоч остаточно ще і не підраховані. Тільки за двадцять місяців радянської влади на Тернопільщині з вересня 1938 року до травня 1941 органами НКВС було вивезено до Сибіру понад 15 тисяч сімей. Близько 30 тисяч мучилися по місцевих тюрмах.

Понад 1300 мешканців Заліщицького краю зазнали жахливих мук і поневірянь у тюрмах і концтаборах СРСР за участь у визвольному русі ОУН-УПА.

165 жителів Заліщанщини страчені енкаведистами. З них – 18 жінок. У Чортківській тюрмі більшовицькі солдати закатували біля 800 невинних жертв, серед яких багато заліщан. 7 липня 1941 року відступаючі енкаведисти підірвали вагони з політв`язнями на мості через річку Дністер у Заліщиках. В Уманській тюрмі загинуло біля 70 заліщан.

Значною мірою завдяки боротьбі ОУН,УПА національно – визвольний рух увійшов у свідомість українців та став способом їх мислення і дій. Визвольна боротьба у краї не припинялася. Залежно від ситуації вона набирала нових форм і методів.

Об`єктивні суспільні процеси дев`яностих років ХХ ст. в Україні підтвердили історичну справедливість боротьби ОУН, УПА за незалежність України, всеперемагаючу правду та незнищеність української національної ідеї.

Омріяна віками незалежність прийшла в Україну 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада прийняла документ історичної ваги -Акт проголошення Незалежної України. Незалежна Держава, за яку боролися вояки Української Повстанської Армії, члени збройного підпілля ОУН, стала дійсністю.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

Верига В.
Втрати ОУН в П світовій війні або Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї. – Канада, Торонто “Новий шлях”, 1991.-208 с.

Верига В.
Дорогами другої світової війни: Легенди про участь українців у здушуванні варшавського повстання в 1944 році та про дивізію “Галичина”,- Канада, 1998.-344 с.

Верига В.
Слово і чин. Вибрані статті, доповіді, розвідки, життєписи. 1946-1988 роки.-Львів, 2001.-438 с.

Верига В.
Слідами батьків : нариси історії 30 полку дивізії “Галичина”.-Львів, 2002.-246с.

Борець Ю.
З найкращими. – К; Наук. Думка, 1992.-296 с.

Киричук Ю.
Історія УПА. – Тернопіль, 1991.-70 с.

Лебідь М.
УПА. Українська Повстанська Армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу.-Дрогобич: Відродження, 1993.-208 с.

Мірчук П.
Українська повстанська армія 1942-1952 роки. Коротка історія.-Тернопіль, 1993 – 85 с.

Сергійчук В.
ОУН – УПА в роки війни: нові документи і матеріали.-К.; Дніпро, 1996.-496 с.

Українська дивізія “Галичина”: історико – публіцистичний збірник.-Київ – Торонто, 1994.-163 с.

Історія Українського війська, друге видання доповнене.-К.; Панорама, 1991.-190 с.

Косик В.
Україна і Німеччина у другій світовій війні.- Париж.- Нью-Йорк- Львів, 1993.-658 с.

Літопис Нескореної України. Документи. Матеріали. Спогади. – Львів: Просвіта, 1993.-796 с.

Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.-К.: Наук.думка, 2005.-70 с.

Савка Б.
Забути не маємо права…-Тернопіль, Джура, 1998.-250 с.

Ковальчук М. Л. – працівник центральної бібліотеки

Героїчні сторінки боротьби УПА за українську державу

Боротьба ОУН – УПА за Українську Самостійну Соборну Державу – найбільш яскрава сторінка визвольних змагань українського народу в ХХ столітті. На цій героїчній боротьбі виховані і ще будуть виховані нові й нові покоління тих, кому належить розбудувати та утвердити Українську Державу – державу, за волю і незалежність якої склали голови десятки тисяч кращих синів та дочок українського народу.

Історія українського народу, починаючи з ХУ ст., – це постійні національно-визвольні змагання, боротьба за визволення з чужої неволі, за побудову незалежної самостійної держави. Вогонь національно-визвольної боротьби з особливою силою сколихнув в 1917-20 р.р., коли на полях кровавих битв вирішувалась доля молодої Української Народної Республіки. Але у цілій війні не судилось обороняти незалежність, і наша земля стала здобиччю Росії, Польщі. Розпочалась визвольна боротьба впродовж наступних десятиліть. Зміцнювались форми і методи, мінялись окупанти, але боротьба за визволення української державності не згасала.

Під час Другої Світової війни настав новий етап визвольних змагань, який почався з березня 1939 року після проголошення Карпатської України незалежною державою та проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Проголошення Української Держави суперечило планам німецької імперіалістичної політики, яка вважала Україну майбутньою колонією. Голову Державного Правління та провідних політичних діячів було заарештовано. Україну перетворено на німецьку колонію. Український народ повстав із зброєю в руках, боронив власну й національну гідність та права господаря на рідній Землі. З 1941 по 1945 роки тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько- фашистських поневолювачів, ще десять років по тому, з 1944 по 1954 р.р. та сама боротьба продовжувалась проти московсько – большевицьких окупантів.

Визвольна війна українського народу відібрала життя десяткам тисяч найкращих наших людей. Це була найбільша й найгостріша з усіх дотеперішніх національно – визвольних війн. Світ подібної не знає. Конкретна визначеність остаточної мети – Українська Самостійна Соборна Держава, найпередовіші ідеї національного і соціального визволення, знищення імперії та побудови незалежних національних держав усіх пригноблених народів, демократичні принципи побудови соціально- політичного ладу під гаслом “Воля народу, воля людини” сприяли мобілізації до активної боротьби найширших мас українського населення та багато інших поневолених народів. Але перебільшенням є твердження, що збройні сили національно-визвольного фронту в Україні налічували понад півмільйона активних борців і учасників УПА, збройного революційного підпілля ОУН та ряду допоміжних служб. Базою, опертям поневоленої армії був весь український народ, який всебічно й жертовно її підтримував, морально і матеріально.

Революційно-повстанська боротьба 40-50-х років мала могутній вплив на подальший розвиток нашого народу. У цій боротьбі виховувався і формувався новий тип людини – людини-борця, месника й обранця свого народу. Створився духовно спаяний моноліт революціонерів – патріотів, об`єднаних невтомною вірою у святість виборюваної справи. Героїзм став масовим явищем, нормою щоденного життя не лише повстанців, але й усіх українців взагалі. Народ випростався, гордо підніс голову, відчув себе господарем на власній землі.

Перші збройні формування виникли стихійно у волинських поліських лісах у 1941 році. Планомірно й організовано створювались збройні загони під егідою ОУН (б) з осені 1942 року. Перший такий відділ сформовано на Поліссі Сергієм Клячківським (“Остап”). Із вояків Самооборони відділів ОУН засновано першу сотню Української Повстанської Армії (УПА).

Офіційна дата зародження УПА – 14 жовтня 1942 року. У листопаді 1943 року було створено Головний військовий штаб, якому підпорядковувалися всі військові з`єднання. Армія діяла в трьох округах. Частини на Волині й Поліссі назва УПА – Північ, в Галичині УПА – захід та Південь. Головним командиром став генерал хорунжий Роман Шухевич. Основною бойовою одиницею УПА став курінь, до якого належали штаб, заступник політвиховник, лікар. Чисельність куреня становила від 300 до 600 вояків. Повстанська сотня мала від 60 до 200 повстанців, залежно від умов бойових дій. Повстанська чота складалася з чотирьох – трьох роїв. Крім регулярних загонів УПА були створені так звані Самооборонні кущові відділи, котрі служили резервом і при потребі поповнювали їх ряди.

Поряд з українцями в УПА боролися представники інших поневолених народів: узбеки, таджики та інш.

Кожний вояк приймав “Присягу вояка УПА:
“Я воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом України, перед святою землею українською, пролитою кров`ю усіх найкращих синів України, перед найвищим політичним проводом народу українського боротися за повне визволення усіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Державу. В цій боротьбі не пожалію крові, ні життя, і буду битися до останнього віддиху і останньої перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української. Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо оберігаючи військову і державну таємницю, буду гідним побратимом в бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і зійде на мене зневага українського народу”.

Активно розпочалася боротьба проти окупантів на Тернопільщині (Кременець, Шумськ, Ланівці), проведена низка акцій в Кременці – Шумську розбили колону німецьких автомашин. У Шумському районі в селі Антонівці був розташований штаб ВО “Богун”. Тут діяли майстерні для повстанської армії.

У червні 1943 року українське збройне підпілля організувало в Карпатах чотири вишкільних військових табори, які були добре законспіровані й мали завдання навчити місцеві військові відділи так, щоб вони могли протидіяти німецьким, польським акціям. Німецький терор розповсюджувався і на Тернопільщині. В листопаді 1943 року на території Чортківщини почали формуватись перші повстанські сотні “Сірі вовки” під командуванням повстанського командира Петра Калічука (“Багряного”). Сотня “Сірі вовки” діяла по всьому просторі півдня Тернопільщини (с.Затурин, Підгаєччина). Складовою частинною ” УПА-Захід” стала Тернопільщина. Більшість її території належала до новоствореної третьої військової округи “Лисоня”. Великим опорним пунктом була повстанська база у Тростянецькому лісі на Підгаєччині. Восени 1948 року тут розбудовані бункери для штабів, підземний шпиталь на 60 місць, сховища для харчів, літератури й амуніції, землянки, криївки для старшин і стрільців.

Мав постій Головний осередок пропаганди, базувався провід юнацтва ОУН, ідеологічно-політичний вишкіл із чотою пропагандистів, підстаршин. Запасні становища головної бази були розбудовані в селах Б і В. Крім штабів із командуванням тут базувались адміністративні установи підпілля. У підпорядкуванні воєнної округи “Лисоня” був також курінь “Сірі вовки”, який був одним з найкращих формувань “УПА-Захід”. Його загартовані стрільці могли стати ядром новоствореної революційної національно-визвольної армії. Однак, майже всім їм довелося загинути серед невідрядних обставин облавних боїв, провокацій та багатолітніх концентраційних поневірянь.

Кривко І. М. – голова братства ОУН-УПА району

(Звучать повстанські пісні у виконанні тріо працівників
агроколеджу: Надії Яковець, Любові Сопівник, Світлани Тарасевич)

Загони УПА на Тернопільщині (огляд літератури)

Правду можна надовго заховати, але не можна зовсім знищити. І вона повертається до нас у вигляді справжньої історії-багатовікової боротьби за незалежність, у якій кожний наступний період успадковує досвід попередніх визвольних змагань.

Сьогодні, коли здобули незалежність мирним шляхом, згадаймо тих, хто в недалекому минулому робив це із зброєю в руках, бо не мав іншого вибору. Тема Української Повстанської Армії чи не найбільш сфальсифікована радянською псевдонаукою. Найвагоміший внесок у висвітлення історії боротьби ОУН, УПА зробила українська політична еміграція.

Одним з перших спеціальних досліджень історії боротьби ОУН і УПА стала праця активного організатора збройного опору окупантам Миколи Лебедя “УПА”, видана пресовим Бюро Української Головної Визвольної Ради у 1946 році в Мюнхені. Джерельною базою для написання книги послужили архіви УПА, частково вивезені провідником за кордон. Книга вагома хронікою дій УПА. Крім Волині, де розгортаються основні події, з неї постає важка правдива і трагічна дійсність Надзбручанського краю: розстріл гестапо 52-ох членів і прихильників ОУН на полі Чортків-Стара Ягільниця у 1942 році, формування і бої загону УПА Ярослава Белінського (“Бистрий”), зародження відділів Української народної самооборони.

1953 року на Заході побачила світ праця “Українська Повстанська Армія” професора Лева Шанковського, що увійшла як четвертий розділ до другого видання “Історії українського війська” та монографія “Українська Повстанська Армія 1942-1952″ Петра Мірчука, у яких автори на багатому фактичному матеріалі зображають боротьбу повстанців за незалежність у різних регіонах Західної України. Обидві книги є першою спробою дати систематичний виклад діяльності УПА за перших десять років її існування.

Одним з найгрунтовніших досліджень про діяльність українських визвольних сил у роки війни стала монографія В. Косика ” Україна і Німеччина у Другій світовій війні”, у якій автор проаналізувавши велику кількість нацистських документів, дає відповідь, якою була позиція українського національно – визвольного руху у війні та якою мірою українці спричинилися до поразки націонал-соціалістичної Німеччини.

1998 року побачила світ монографія дослідницького характеру місцевого учителя – історика з Копичинців Б.Савки “Забути не маємо права”, у якій автор в хронологічному порядку відтворює події визвольної боротьби ОУН, УПА на території Копичинського та Густинського районів Тернопільської області.

Сучасна історіографія праць збагатилась двома книгами про головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича, як написали колишній член Проводу ОУН Петро Дужий “Роман Шухевич – політик, воїн, громадянин” та Василь Кук, котрий після загибелі провідника обняв його пост “Роман Шухевич – головний командир УПА”.

Видання цінні тим, що їх підготували ветерани визвольної боротьби, особисто знайомі з командиром та багатьма провідними діячами визвольного руху і українського суспільного життя.

Цінним джерелом є архівні матеріали ОУН, УПА, віднайдені у селі Бабинці Борщівського району Тернопільської області 1992 року. Це документи періоду 1945-1950 років, які містять винятково цінну інформацію. Серед матеріалів – звіти діяльності Самооборонних кущових відділів, станичних ОУН, референтури Служби Безпеки, пропагандистські матеріали, списки загиблих стрільців УПА і членів збройного підпілля на теренах Чортківського надрайону ОУН.

З опублікованих джерел значний інтерес становить 28-томний Літопис Української Повстанської Армії, започаткований 1975 року під загальною редакцією Євгена Тендери та співредактора Петра Потічного у Канаді. Діям УПА на території Тернопільської області присвячено одинадцятий та дванадцятий томи Літопису.

У травні-жовтні 1944 року у краї сформувалися Самооборонні кущові відділи УПА, які прийняли на себе весь тягар боротьби з радянськими командно – адміністративними порядками. Але ОУН, УПА не мали достатньої сили для протистояння озброєній більшовицькій тоталітарній системі, її засобам психологічної та провокаційної війни.

Провісником УПА на Тернопільщині вважається діяльність бойової групи Харка, яка 27 червня 1941 року у складі 87 членів і симпатиків ОУН готувалась у лісі біля с. Воробіївки Зборівського району для походу на тюрму у Тернополі. Відсутність конспірації та зброї і вишколу привели до того, що більшовики оточили цю групу і розгромили.

З осені 1943 року на Тернопільщині діяв військовий округ “Лисоня”, до якого входили сотні “Чорного”, “Ворона”, “Крука”. Вони рейдували по лісах від с.Тростянець до Бережан і далі до Дністра та вели активні бойові дії. Про бої на території нашого району є такі відомості:

14 травня 1944 року більшовицькі фронтові частини 8 полку чисельністю біля тисячі вояків пішли в наступ на урочище Ярмівка, поблизу села Блищанка, де розмістилася сотня УПА під командуванням сотника “Голуба”. Під переважаючими силами ворога, упісти відступили в Циганські ліси на Борщівщину. Про бій в урочищі Ярмівка складено пісню.

22 листопада 1944 року сотня “Сірі вовки” “Бистрого” після перебування в лісі біля села Хмелева, підійшла до села Садки. На узліссі відбувся бій повстанців з енкаведистами. В цьому бою більшовики зазнали значних втрат (біля півсотні убитих і поранених). Після садківського бою сотня “Бистрого” вирушила уздовж придністровських сіл. Кожне село захоплено вітало борців.

17 лютого 1945 року більшовицькі війська чисельністю біля 3-ох тисяч вояків оточили понад 200 повстанців біля села Щитівці. В цьому бою юнацтво повторило подвиг героїв-крутянців 1918 року. В щитівському бою загинуло 73 повстанці.

5 січня 1946 року повстанці Товстенщини вщент розгромили оперативний загін райвідділу НКВС. (Загинуло 25 районних сатрапів). Слова про цей переможний бій залунала й за межами Тернопілля. Бій відбувся на дорозі між селами Буряківка і Слобідка.

Документальні свідчення тих подій зібрано в книзі “Літопис нескореної України”. В основу книги складають матеріали архівів Львова, Києва, Москви, спогади учасників тих трагічних подій.

Також свідчення очевидців зібрав у книзі Н.Мизак “За тебе, свята Україно”. У даній книзі немає вигаданих прізвищ і ситуацій. Книга написана на архівних матеріалах Заліщицького райкому Компартії України та на свідченнях ще живих очевидців. Подано списки тих, хто загинув у вирі боротьби, хто відбував покарання у тюрмах та концтаборах. Списки згруповано окремо по селах.

Отже, національно-визвольний рух у краї під час Другої світової війни був спрямований як проти нацистського, так і більшовицького поневолення.

1946 рік був одним з найважчих періодів у протистоянні ОУН,УПА репресивним силам радянської влади. Як і вся Західна Україна, край опинився у системі так званої “великої блокади”, під час якої були заблоковані практично всі населені пункти, а рух кожного громадянина піддавався у тотальному контролю. Проте масові терористичні акції радянської влади 1945 року все ж не ліквідували національно-визвольного руху, який зберіг свою структуру і Провід ОУН.

Загальні втрати учасників визвольної боротьби ОУН, УПА великі, хоч остаточно ще і не підраховані. Тільки за двадцять місяців радянської влади на Тернопільщині з вересня 1938 року до травня 1941 органами НКВС було вивезено до Сибіру понад 15 тисяч сімей. Близько 30 тисяч мучилися по місцевих тюрмах.

Понад 1300 мешканців Заліщицького краю зазнали жахливих мук і поневірянь у тюрмах і концтаборах СРСР за участь у визвольному русі ОУН-УПА.

165 жителів Заліщанщини страчені енкаведистами. З них – 18 жінок. У Чортківській тюрмі більшовицькі солдати закатували біля 800 невинних жертв, серед яких багато заліщан. 7 липня 1941 року відступаючі енкаведисти підірвали вагони з політв`язнями на мості через річку Дністер у Заліщиках. В Уманській тюрмі загинуло біля 70 заліщан.

Значною мірою завдяки боротьбі ОУН,УПА національно – визвольний рух увійшов у свідомість українців та став способом їх мислення і дій. Визвольна боротьба у краї не припинялася. Залежно від ситуації вона набирала нових форм і методів.

Об`єктивні суспільні процеси дев`яностих років ХХ ст. в Україні підтвердили історичну справедливість боротьби ОУН, УПА за незалежність України, всеперемагаючу правду та незнищеність української національної ідеї.

Омріяна віками незалежність прийшла в Україну 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада прийняла документ історичної ваги -Акт проголошення Незалежної України. Незалежна Держава, за яку боролися вояки Української Повстанської Армії, члени збройного підпілля ОУН, стала дійсністю.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

Верига В.
Втрати ОУН в П світовій війні або Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї. – Канада, Торонто “Новий шлях”, 1991.-208 с.

Верига В.
Дорогами другої світової війни: Легенди про участь українців у здушуванні варшавського повстання в 1944 році та про дивізію “Галичина”,- Канада, 1998.-344 с.

Верига В.
Слово і чин. Вибрані статті, доповіді, розвідки, життєписи. 1946-1988 роки.-Львів, 2001.-438 с.

Верига В.
Слідами батьків : нариси історії 30 полку дивізії “Галичина”.-Львів, 2002.-246с.

Борець Ю.
З найкращими. – К; Наук. Думка, 1992.-296 с.

Киричук Ю.
Історія УПА. – Тернопіль, 1991.-70 с.

Лебідь М.
УПА. Українська Повстанська Армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу.-Дрогобич: Відродження, 1993.-208 с.

Мірчук П.
Українська повстанська армія 1942-1952 роки. Коротка історія.-Тернопіль, 1993 – 85 с.

Сергійчук В.
ОУН – УПА в роки війни: нові документи і матеріали.-К.; Дніпро, 1996.-496 с.

Українська дивізія “Галичина”: історико – публіцистичний збірник.-Київ – Торонто, 1994.-163 с.

Історія Українського війська, друге видання доповнене.-К.; Панорама, 1991.-190 с.

Косик В.
Україна і Німеччина у другій світовій війні.- Париж.- Нью-Йорк- Львів, 1993.-658 с.

Літопис Нескореної України. Документи. Матеріали. Спогади. – Львів: Просвіта, 1993.-796 с.

Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.-К.: Наук.думка, 2005.-70 с.

Савка Б.
Забути не маємо права…-Тернопіль, Джура, 1998.-250 с.

 

 

Ваш коментар буде першим

Залишити коментар

Ваш email не буде показано.