«Живе лиш той, хто не живе для себе»

(Сценарій вечора, присвяченого 75-річчю від дня народження Василя Симоненка)

3 лютого 2010 року,
читальна зала
центральної районної бібліотеки

В центрі — портрет Василя Симоненка, обрамлений вишиваним рушником. На столі — кетяги калини і свічка. Зал прикрашений цитатами з творів В. Симоненка:
«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину»,
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!»,
«Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої – одні» та висловлюваннями про відомого письменника, фотографіями поета. Оформлена книжкова виставка «Я – син свого народу».

Вступне слово директора ЦБС О. Й. Тракало

«Я син свого народу» — ці слова Василя Симоненка ми вибрали для назви літературного вечора, який проводимо сьогодні в бібліотечній вітальні «Літературні зустрічі» і присвячуємо його 75-літтю від дня народження Василя Симоненка – письменника, журналіста, вірного сина України.

Легко та просто називати себе сином народу, важко й далеко не кожному випадає щастя бути достойним цього високого імені.

Легко й просто говорити про свою любов до України, важко й не кожному вдається справді її любити.

Симоненкова дорога важка, трагічна й коротка, але славна і склалася так, що й зараз, коли вже немає серед нас Василя Симоненка, далеко не всі знають кого ми втратили.

«Любити все прекрасне і земне, говорити правду…». Так, роздумуючи про громадське покликання письменника, стверджував Василь Симоненко. І справді, його чесне і щире слово несло людям правду про людину та світ, тому й тривожить душу, вчить любові до рідної землі й поваги до її історії, а ще людської гідності, порядності й відповідальності за все, що відбувається довкола. Життєва, творча доля Василя Симоненка заслуговує на возвеличення.

Ведуча запрошує до слова Петра Миколайовича Мельника, члена Національної спілки журналістів України.

Петро Мельник у своєму слові торкнувся власного сприйняття Симоненка-поета, прочитав авторську присвяту Видатному синові України, а також низку його віршів.

Ведуча запрошує до слова редактора районної газети «Колос» Оксану Іванівну Дяків.

Симоненкова трагічна доля і поезія – це слово Правди і Чесності, приклад Патріотизму і Вірності Україні. Світло його творчості надихатиме ще не одне покоління справжніх українців жити і працювати заради своєї держави, як це робив Василь Симоненко. О. І. Дяків прочитала авторську присвяту поетові.

Справжній поет
Митцям-шістдесятникам присвячується
Пише просто, за серця велінням,
За правдиве, пречистим сумлінням.
Він – один у ліричному злеті
І самотній, як справжні поети…

Йому не треба презентацій,
Ні пишних тостів, ні овацій
Від влади, друзів, ворогів:
Поетові миліший ліри спів…

Від «біжутерії» у торбі на город
Йому вартніш, що є в нього народ!
Не претендент на ті «визнання»
Горда митців — будителів когорта!

Поет – як совість нації –
В глухі часи стагнації
Знамено трепетне підносить над людьми,
Щоб в безхребетнім спокої не скніли ми!

Звучить мелодія пісні «Лебеді материнства». Музика стихає і на сцену виходить двоє ведучих.

Ведуча запрошує до слова бібліографа Марію Рудик.

Василь Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість разом з початківством припадає 10.

За життя поета вийшла лише одна збірка -«Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті.

Олесь Гончар назвав поета «витязем молодої української поезії». Він помітив у його творах шевченківські інтонації.

Вірші поета переписували, їх розповсюджували по всій Україні.

(Вірш «Де зараз ви, кати мого народу?» читає Гринько Руслан, учень Заліщицької гімназії ім. Братів Гнатюків)

Офіційна тодішня влада розцінювала відверті думки поета як політичну крамолу — і поезії його перестали друкувати. Ця облога особливо зміцніла за кілька місяців до смерті поета. Народ знав і любив чесного, талановитого поета — і ніякі заборони на друк його творів не могли зупинити поширення серед мас його поетичного слова. Життєва дорога Василя Симоненка коротка і трагічна.

Вона починається у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Над Удаєм-рікою стоїть старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Симоненко.

Ця хата, яка збереглася до наших днів, будила найтепліші згадки у поета:
Ти приймала і щастя, і лихо,
Поважала мій труд і піт,
Із-під сірої теплої стріхи
Ти дивилася жадібно в світ.

Тепер ця хата славнозвісна. Тут розташований сільський музей В. Симоненка.

На горі Лисак видніється сільське кладовище, де похований перший учитель і мудрий наставник Василя — рідний дід Федір. Це про нього поет напише одного з найкращих своїх віршів — «Дід умер».

П’ять класів Василько закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківці і Тарандинці. А це… 9 кілометрів лише в один кінець.

Повоєнні зими були люті та сніжні. А пальто у Василька -пошарпане, а чоботи — діряві… Проте ніколи, ні разу він не запізнився на урок.

Коли учителі запитували хлопця, чи не важко йому, то він весело відповідав: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як вертаюся, то всі пісні переспіваю».

Зі спогадів учительки математики Тарандинцівської школи Уляни Демченко: «…Якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це з усіх чужосельців до школи прийшов лише Василь.

На уроках він був серйозний — аж занадто. У класі виділявся, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень».

Зі спогадів директора цієї школи Федора Барабаша: «Якось був вечір зустрічі з нашими колишніми випускниками. Василь, прочитав там власний вірш, у якому було і привітання гостям, і подяка вчителям, і любов до школи. Вірш так збентежив усіх, що вони змусили хлопчину прочитати його ще раз».

Закінчивши школу-десятирічку із золотою медаллю, Василь 1952 року вступає на факультет журналістики Київського університету. Водночас з Василем навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Під час навчання в університеті Василь пише багато віршів, стає активним членом літературної студії.

Оптимістично звучить вірш В. Симоненка «Скільки б не судилося страждати?»,який прочитала учениця Заліщицької гімназії ім. Братів Гнатюків Романко Тетяна.

Ведуча запрошує до слова провідного бібліографа Пукіш Світлану.

Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету 1957 року, Василь почав працювати в редакції газети «Черкаська правда» на посаді літературного працівника відділу культури.

1960 року В.Симоненко став завідувачем відділу пропаганди газети «Молодь Черкащини». Перша збірка поета — «Тиша і грім» — виходить 1962 року. Відверто кажучи, Василя не дуже тягнуло до журналістики. 19 вересня 1962 року він писав до Миколи Негоди: «Пишеться мені дуже важко, бо заїдає ота газетна текучка, яка легко робить людину автоматом. Будь вона неладна!» «Незважаючи на те, що мене кожної днини грабує газета, я таки примудрився вшкварити поганеньку поему». Про свою мрію залишити газетну роботу Василь пише у листі до Івана Світличного від 13 листопада 1962 року. 1963 року друкуються окремі твори поета: «Монархи», «Думи про діда», «Вино з троянд», «Чорна підкова», казка «Цар Плаксій і Лоскотон» та інші. Роздумами про людське життя пройняті багато його поезій, зокрема вірш «Ти знаєш, що ти людина?» (читає Романко Андрій, учень Заліщицької гімназії ім. братів Гнатюків) Того ж року поета прийнято до Спілки письменників України.

У середині 1962 року сталася з Василем прикра подія, яка, напевне, призвела молодого, здорового 28-річного хлопця до трагічної розв’язки. Василь, провівши земляка на поїзд, захотів купити куриво у буфеті залізничного ресторану на Черкаському вокзалі. За 20 хвилин до обідньої перерви двері ресторану вже були зачинені. Василь постукав; жінка крізь прочинені двері заявила, що нічого відпускати не будуть, та він зайшов до ресторану. На ґвалт жінки з’явилось негайно два міліціонери. На вимогу міліції Василь показав редакційне посвідчення, яке тут же один з офіцерів поклав у кишеню. Василя посадили у воронок і відвезли до кутузки. Тут у відділенні міліції м. Сміли Василя тяжко побили. Коли друзі забрали поета з відділення міліції, то Василь пояснив, що більше доби не їв, не спав, не палив цигарок, потім закотив рукави сорочки — всі руки були в синцях. Поет розповідав: «А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били — не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно і цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку». Потім додав: «І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося всередині…»

Згадує Олексій Дмитренко про першу зустріч з В.Симоненком у редакції газети «Молодь Черкащини» восени1962 року: Василь «… звернувся до товариства, що стовбичило в кімнаті: бачить Бог -поховаєте, хлопці, й мене. Скко-о-рро… Ох і надавали мені попід пах, попід ребра! Відтоді нирки ніби відбиті, пеком печуть. Ну й покидьки! — з насолодою стусали, наче худобину…»

Олексій Дмитренко пише: «Переконаний: гірка несправедлива пригода, наглі екзекуції (чи не спланована сторожовими репресованої системи?!) вкоротили людині віку».

Правда, у записнику Станіслава Буряченка, черкаського журналіста, є вірш Симоненка, який відхилила тодішня цензура. Поет написав його, за свідченням М. Сома, 1955 року:
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Тут автор в афористичній формі виносить свій гнівний осуд і прокляття існуючій дійсності і висловлює пророчі щодо своєї долі слова. Поет не вгадав дати своєї смерті на один рік.

Коли 1963 року припинила своє існування газета «Молодь Черкащини» В.Симоненко став власним кореспондентом «Робітничої газети» у Черкаській області. Тепер Василеві доводилося працювати самостійно. Саме тоді поет написав вірша «Самотність». Запис у щоденнику Василя Симоненка: «22.07.1963. Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився». Василь деякий час лежав хворий удома, а потім його поклали в обкомівську лікарню. Йому зробили операцію. Був діагноз — щось ніби з печінкою. Подивились, зашили. Хворого обнадіяли: все обійдеться. А рідним сказали: готуйтесь до найгіршого… рак. 14 грудня 1963 року тяжка хвороба обриває життя В.Симоненка. Похований він у Черкасах. Але і зараз на повний голос звучить його поезія.

Вірш «Ровесникам» читає учениця Заліщицької гімназії ім. братів Гнатюків, Стах Ірина.

Ведуча запрошує до слова зав. сектором інформації М. Ковальчук.

Сьогоднішню нашу зустріч ми присвятили людині, поету, все життя якого проходило під гаслом «Я для тебе горів, український народе!». В січні йому виповнилося б 75, дата ювілейна. На жаль відзначаємо цю дату без Василя Симоненка, без ювіляра, але проймаємося його духом, його переконаннями.

На ювілей Василю Симоненкові.
Поет пішов у засвіти, за обрій,
Але не зник із пам’яті людей.
Створив він пам’ятник нерукотворний
З палких поезій та з палких пісень.

Його життя горіло, а не тліло,
Ятрило душу, кликало у бій.
Народні рани так боліли,
І він писав: «Народе мій!»

Прийми, поете, шану і любов
У світлий день Твойого ювілею.
Поезію Твою читаєм знов і знов
Її ми любим і захоплюємось нею.

Невгасима зоря Симоненка
Пломеніє вогнем Батьківщині.
Він є правнук Тараса Шевченка,
Він є сином своєї Вкраїни.

Розповідь продовжує Пукіш Світлана, провідний бібліограф. Черкащани щорічно відзначають день народження поета. Зал обласного драматичного театру, коли проходить літературний вечір пам’яті поета, щороку переповнений.

Музей поета є в рідному селі Біївці на Полтавщині, у селі Тарандинці, у Черкасах. На могилі поета пам’ятник, створений скульптором С. Й. Грабовським. Він же автор меморіальних знаків на будинку, де жив Симоненко, і на вулиці його імені в Черкасах. Є пам’ятник Василеві Симоненку і у Львові. Його створив скульптор Петро Фліт ще 1964 року. Консультантами були Жанна Біличенко і Володимир Руденко — друзі Василя по роботі в «Молоді Черкащини».

Та найкращим пам’ятником поетові було б видання і перевидання його творів. Ось хронологія видань творів видатного поета. 1962 року, за життя Симоненка, вийшла лише одна збірка, підготовлена ним, — «Тиша і грім». Збірку «Земне тяжіння», підготовлену В. Симоненком, «маніжили» два роки у видавництві «Молодь». Вона з’явилася 1964 року, після Василевої смерті, у спотвореному редактором вигляді.

1966 року побачила світ наступна книжка — «Поезії» — у видавництві «Молодь». Потім 15 років тривало замовчування поета в Україні. За кордоном, у Мюнхені, 1965 та 1966 рр. видано книжку «Берег чекань». Друге, доповнене видання цієї книжки вийшло 1973 року у видавництві «Сучасність». В Україні після тривалої перерви з’явилися такі видання творів Василя Симоненка: 1981 р. — «Лебеді материнства» (К., Молодь), 1984 р. — «Поезії» (К., Радянський письменник), 1990 р. — «Народ мій завжди буде» (К., «Веселка»), 1994 р. — «У твоєму імені живу» (К., «Веселка»).

Звучить пісня «Лебеді материнства».

Завершальне слово ведучої літературного вечора, директора ЦБС О. Й. Тракало.

До Симоненка, і по ньому ніхто так просто і воднораз по-людськи, глибинно, не крикливо, а тихо не виповів синівську любов до України. Щасливий народ, що подарував світові такого поета. Щасливий поет, якому судилося народитися Українцем. Заклично звучать слова поезії-присвяти В. Бути, директора Тарандинцівської середньої школи м. Василя Симоненка на Полтавщині:

Свій шлях у всіх колись кінчається,
І майже кожному до ніг кладуть вінки.
Одні жили, помруть і забуваються
А інші, пам’ять залишають на віки.
На їх могилах виростають бур’яни і квіти,
Бо тіло тлінне та душа жива,
І для народу вічно будуть жити –
Їх пам’ять, совість і палкі слова.
Ти знав тоді, якщо тебе не буде,
То в кожнім слові кожного вірша –
Живий поет, поки живі є люди,
Бо в кожного із нас живе твоя душа.
І хоч землею стисло тобі груди,
Та голос твій лунає звідтіля:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Поки живий він буде – житиму і я»
То ж візьмімо з собою на життєві дороги полум’яні і величні поетові слова і несімо гордо прапор Пам’яті про Василя Симоненка в рідній його Україні.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.