Запорізька Січ у Заліщиках, 1919 р.

Коваль Роман.
За волю і честь.- К.: Діокор, 2005

/ Трагедія Юхима Божка/

У Заліщиках було проведено реорганізацію Січі. Командувачем кінноти замість Козир-Зірку призначено Вербицького. «Він до своїх підлеглих, як до старшин, так і козаків, ставився дуже добре», — свідчив Ларіон Криловецький. Добре враження на нього справив і заступник отамана Божка — галичанин Павло Василюк, який був у Січі від самого її заснування. Ще сотник Криловецький писав у спогадах, що в Січі «панувала зразкова дисципліна». Він став свідком покарання козака, який самовільно взяв у двох старшого віку галичан чисту пару білизни, а залишив брудну.

«Для виявлення злочинця на майдані виладнано всі частини Січі, що в той не були зайняті службою, — писав Ларіон Криловецький. — Отаман Божко наказав покривдженим обходити ряди й пізнавати того козака, що забрав білизну. Злочинця опізнано. Вивели його із лави на середину майдану й вчинили суд і розправу. Присутні козаки вимагали кари — 25 шомполів у задню частину тіла. Присуд отаман Божко схвалив, і кара відбулась тут же на майдані. Прохання покривджених помилувати — не помогли. На майдан принесено кілька кріселок. На кріселка положено злочинця. Тут же лежав шомпол. Охочі підходили по черзі, брали шомпола й били по одному разу лежачого. Були совісні удари, а були такі безсердечні, що розсікали тіло до крови. Після цього суду й кари злочинів більше не було».

У Заліщиках на ґанку панського палацу, де розміщувався штаб, новий командний склад Запорозької Січі сфотографувався разом з отаманом Божком і письменником Осипом Маковеєм, директором місцевої гімназії (фотографія ця збереглася).

У травні 1919 року Запорозька Січ із Заліщиків рішучо посунула на Велику Україну. При форсуванні річки Збруч отаман Божко, зазначав Микола Капустянський, «виявив мужність, підбадьорюючи власним прикладом козаків, що працювали під сильним гарматним і скорострільним обстрілом, улаштовуючи переправу».

У червні 1919 року Запорозька Січ отамана Божка разом із групою Січових стрільців Євгена Коновальця, Запорозької групи полковника Володимира Сальського, Волинської групи полковника Всеволода Петріва та 3-ю стрілецькою дивізією Олександра Удовиченка становила хребет української армії. Запорожці чесно сповнювали свій обов’язок перед Батьківщиною, але на їхньому настрої негативно відбивались чутки про те, що 10 червня засуджено до страти Петра Болбочана, людину, яку запорожці щиро шанували…

І все ж Запорозька Січ Юхима Божка разом із 3-ою стрілецькою дивізією далі розвивали наступ на Жмеринку, хоч у середині червня більшовики перейшли в протинаступ на проскурівському напрямку.

У Копайгороді, де формувався бунчуковий курінь, із Запорозькою Січчю «сполучився» відділ Юрка Тютюнника, колишнього начальника штабу Матвія Григор’єва, який зі Звенигородщини пробивався на з’єднання з Армією УНР. Божко запропонував Тютюнникові влити козацтво до його Запорозької Січі, а самому стати заступником кошового. Може той і погодився би, та, почувши пропозицію Божка «послати невеликий отряд до Кам’янця, «щоб прочистити Головний Штаб і Уряд», відмовився встрявати у конфлікт із командуванням Армії УНР, якому прагнув підпорядкуватися.

Отож Божко рушив далі — визволяти Жмеринку. Дорогою вимінювали у селян на сіль зброю та набої, а коли бачили копиці сіна, потяги ставали. З вагону-платформи стягувалася молотарка, захоплена в якомусь маєтку, й молотили пшеницю, яку потім насипали у мішки і складали до вагонів разом з немолоченими снопами вівса і ячменю.

Так підсувалися до Жмеринки. «Більшовики згрупували на залізничнім вузлі Жмеринці велику кількість броневиків із тяжкими гарматами, — згадував вояк Гуцульського полку морської піхоти О. Ломацький. — Ми були якраз в куті, що утворювався Проскурівською та Могилівською залізницями. Праворуч на Одеській залізниці наступала дивізія Вдовиченка (Олександра Удовиченка. — Ред.), а з боку Браїлова — Запорізька Січ…

Офіційна версія смерті — «нещасливий випадок». Джура Чайківський чистив отаманового пістоля і раптом стався постріл. Куля, якій призначено зупинити нарешті гарячковий танок Юхима Божка, своє зробила…

В українській історіографії домінує думка, що джуру підкупив Волох. За іншою версією джуру дав Божкові на якийсь час сам Волох. А прем’єр Мазепа писав так: «Божко ще по дорозі з Любара до Чуднова був «випадково» убитий одним зі своїх козаків». На іншій сторінці спогадів Мазепа вже змінює версію: «Волох застрілив от. Божка»…

Прямих доказів цим твердженням, більше схожих на припущення, немає (бо свідків трагедії не було), але практично всі історики підхопили цю версію… За мотив вбивства генерал-поручник Олександр Вишнівський подав те, що Волох «вважав Божка небезпечним для себе конкурентом»… Може й так, хто його знає.

Зараз вже ніхто не доведе, хто саме винний у смерті отамана Запорозької Січі. Може й Волох був замовником, може Василь Тютюнник, а може й Петлюра. І ці версії мають право на існування, бо вище військове керівництво мусило постановити таке рішення — адже Божко підняв в українській армії відкритий бунт.

Божка закопали в землю там, де він і загинув, у селі з символічною назвою — Красносільці. Тепер воно належить до Чуднівського району Житомирської області…

Згідно з іншими джерелами Юхим Божко дослужився до підполковника інженерної служби російської армії.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.