Заняття творчої лабораторії «Бібліотека – центр народознавства» у Колодрібській бібліотеці-філії

15 вересня 2010 року, у Колодрібській бібліотеці-філії відбулось засідання творчої лабораторії «Бібліотека – центр народознавства».

kold2Бібліотечні працівники району обговорили завдання для удосконалення діяльності центрів народознавства і естетичного виховання, які діють у 19 сільських книгозбірнях району.

Про досвід роботи бібліотечної установи розповіла зав. бібліотекою с. Колодрібка Дребіт Ганна Петрівна. Сільський голова Іван Матійчик і директор ЗОШ І-ІІ ступенів Степан Запорожан розповіли про спільну роботу бібліотеки із сільською радою та педагогічним колективом в інформуванні сільської громади з важливих питань суспільного життя, виховання молоді, організації змістовного дозвілля.

На основних формах діяльності бібліотек з краєзнавства та народознавства акцентувала увагу О.Й. Тракало – директор ЦБС, М. В. Рудик, О.І. Топольницька, В.Р. Бреєва, С.І. Пукіш – працівники центральної районної бібліотеки. Учасники семінару ознайомились із роботою клубу за інтересом «Рідні обереги» і взяли участь у черговому засідання на тему: «Творча народна скарбниця села. Іван Манчуленко – фольклорист, літописець, автор рукописної книги про історію села, п’єс та фольклорних творів».

Інформацію про це дійство підготувала Ольга Личук, журналіст, відповідальний секретар районного часопису «Колос».

«Оберегами зігріті серця» // Колос. – 2010. – 24 вересн. С. 2

kold3Краси у світі так багато. Та чи кожен з нас здатен помічати її, не кажучи вже про те, щоб розуміти, творити її самому, відчувати всім своїм єством? А ще з повагою і любов’ю нести у світ того клопітного, енергійного, значущого, що вмістило в собі прожите і пережите. Поринути в яскравий, дивовижний світ фантазії, історії нашої, звичаїв та обрядів, поєднати непросту реальність нашого буття з чистою вірою в добро і справедливість, які живуть в душі кожної людини, можна було нещодавно в Колодрібці. Чим цікаве це село? Ну, звісно, людьми в першу чергу. Тут народився Василь Верига – колишній генеральний секретар, віце-президент Світового конгресу українців, журналіст, письменник, автор книги «Там, де Дністер круто в’ється» та багатьох інших.

Колодрібка шанує пам’ять ще однієї цікавої неординарної особистості – Івана Манчуленка, котрий прославився своєю п’єсою «А молодість не вернеться», яку з успіхом інсценізували драмгуртківці не одного села в нашому краї. А ще тут мешкає Герой праці Марія Середа – також цікава людина і, я б сказала, унікальна тим, що загартувала своє життя у компартійну добу, але в той же час вона відвідувала Божий храм, освячувала паску, ніколи не руйнувала усталених батьківських традицій.

Два роки тому доля подарувала мені шанс – зустрітися з відомою і знаменитою в селі вишивальницею Марією Матійчик. Коли я зайшла до її хати, обставленої небаченої досі краси рушниками, сорочками, я відчула на собі добру енергетику і зрозуміла, що Марія Іванівна вкладає в кожну річ позитивні думки, тому її вишиванка наче випромінювала світло, тепло, спокій і радість.

А пригадаймо фольклорний колектив, яким керувала Марія Баб`як та Марія Сушельницька – самовіддані, відповідальні берегині колодрібські, котрі відроджували цікаві звичаї села, гуртуючи цим людей, особливо молодь. У кожному творчому доробку відчувається подих їхніх сердець. У сузір’ї цікавих імен є чимало й інших людей, які прийшли на зміну старшим, продовжуючи творити і перегортати забуті сторінки історії.

До таких належить сільський бібліотекар Ганна Дребіт, директор школи Степан Запорожан, сільський голова Іван Матійчик, секретар сільради Марія Бабя`к, вчителька місцевої школи Марія Нагуляк і ще багато інших славних людей, серця яких зігріті оберегами. Все це щирою переконаністю і з непідробним захопленням без найменшого сумніву була можливість відчути на розширеному засіданні клубу «Рідні обереги». Приїхало чимало гостей – сільських бібліотекарів, прийшли односельчани, школярі, аби відчути подих минулого, історії села крізь призму бібліотечної установи, яка стала осередком культури, провісником добра і надії. Прибули на таке зібрання і голова РДА Ярослав Навольський та його заступник Ярослав Верхола.

Що приємно вразило – це підготовка самої установи. І бібліотекар, і сільська влада зробили дуже багато, якщо порівняти з тим, на скільки це приміщення було знищене. Своїми ж односельчанами, на жаль. І чимало років воно піддавалося руйнації. «Але, — як відзначив Ярослав Навольський — Іван Матійчик прийшов на посаду сільського голови, щоб змінити Колодрібку. А коли є розуміння і співпраця – тоді кожен по іншому дивиться на цей світ, бажаючи покращити його. Ось таких ініціативних людей треба обирати на виборах до всіх рівнів влади. Значимих, а не крикунів».

«Село загалом змінюється, — мовив Ярослав Верхола. Вагому частку в це внесли спонсори, благодійники. Але вони довіряють сільському голові, тому й допомагають йому».

kold4Господиня бібліотечної установи Ганна Дребіт запам’яталася в той день дуже заклопотаною, дещо схвильованою, адже такої зустрічі вона ще не проводила. У Колодрібці таке вперше, тому, звісно, й готувалася до цього, молодіючи душею. Ганна Петрівна гордиться своїм дітищем, адже віддала роботі понад 20 років. «Для мене – це радість і втіха», — сказала миттєво захопивши всіх нас своєю розповіддю.

Проблема читача.
«У 1924 році була створена бібліотека, тоді ж, коли й «Просвіта». Побудована на кошти колодрібчан. Фонд книжковий поповнювався завдяки селянам і вчителям. Були організовані і діяли клуб, гуртки. Польська влада не дозволяла будувати українські заклади культури. Першим бібліотекарем на селі був Петро Дребіт, а найдовше працювала Ганна Соколівська. Сьогодні книжковий фонд становить понад 9 тисяч. У бібліотеці діє клуб за інтересами «Рідні обереги». Організація виховних заходів – це найголовніше в моїй роботі», — сказала Ганна Петрівна.

Цю тему виокремив під час розмови директор школи Степан Запорожан. У зв’язку з розвитком аудіо, відео комунікацій вона особливо загострилася, хоч ніхто не знімає з порядку денного потребу голосного читання книг у родинному колі.

kold5Основні користувачі книги сьогодні – це учні, молодь, ті читачі, що виховані в нашій бібліотеці.

Але проблема читача – це проблема всієї України. Наші діти активні, бо ми змушуємо їх відвідувати бібліотеку. Хотілося б, щоб і книжковий фонд був кращим. Школа допомагала у створенні музею, бо ми у пристосованому приміщенні, у нас ніде розмістити ні бібліотеку, ні музей. Спільно готуємо заходи, концерти.

Я часто міркую над тим, що дуже важко зараз виховати читача. Колись книгу з рук в руки передавали. Тепер комп’ютер, інтернет ввійшли в наші домівки. Але це інше джерело інформації.

Якщо запитати дитину, як вона збагатилася духовно, вона не відповість, бо в інтернеті чимало негативного. І вважаю, що мала б така негативна інформація піддаватися якомусь обмеженню, контролю. Це ж не приносить користі вихованню дитини.

Хоча Степан Петрович мабуть погодиться з іншою думкою: «Ми не знаємо, коли виховуємо дітей. Чи тоді, коли розмовляємо з ними за родинним столом, або в школі, чи караємо їх своїм мовчанням. Кожної миті дитина фіксує погляд, слово, поведінку, вчинок, багатство душі, традиції, пісні. Розумію, не той час, але наше, рідне не варто відкидати і забувати».

Приємний щем у серці за подаровані миті душевної насолоди людям, пропливали від зустрічей з колодрібчанами під час розширеного засідання клубу за інтересом «Рідні обереги». Я тішилася, що ця земля виплекала таку любов до мистецтва, до культури, до рідного слова. Що не загубилася ота ниточка поколінь.

«Робота в культурі – це моє життя.»
kold6Ці слова сказала Марія Баб`як – член клубу за інтересом, чудова людина, ініціатор створення фольклорних колективів, обрядових дійств. Вона вміла своїм односельчанам дарувати те, що від серця йшло – пісню.

Коли ми виходили на сцену – сільську, районну, обласну і навіть столичну – і бачили заповнений зал, тоді віддавали свою душу глядачеві.

Спершу це був хор-ланки, згодом фольклорні колективи. Нас знімало Чернівецьке телебачення. У селі був духовий оркестр, троїсті музики, драматичний колектив. Ми грали «А молодість не вертається», «Безталанна», «Кайдашева сім`я», інші вистави. У 23 роки я прийшла на роботу, тоді було в селі багато молоді. Скільки тематичних вечорів проведено. Цікавий і пам’ятний захід – зустріч з канадською делегацією, яка приїхала до нас вивчати традиції і обряди. Ми їх відтворили по нашому: зустріли з троїстими музиками. А які реліквії познаходили в скринях – це заворожувало гостей. Старі жінки пряли, вишивали, співали. Були й колядки та інші фольклорні програми. А на вечерю були приготовлені давні страви.

Я вже на пенсії, але й досі живу тими цікавими і неповторними спогадами, які гріють мою душу й серце. І як би це довелось почати заново — я б погодилась, бо ця робота – моє життя.

Хто пісні цурається, того Бог карає.
kold7Коли почалося будівництво нового будинку культури, Марія Нагуляк вже співала на його фундаменті. Її тоді було тільки 6 років. Вже тоді зароджувався талант до пісні і танцю.

Коли в селі руйнували господарство, моя мама зі своїми подругами плакала, бо тут в роботі пройшло їхнє життя. Не можливо раптово відійти від того, що ти проводив щодня, десятиліттями. Отак і ми, завжди причетні до кожної події – починаючи від підготовки костюмів і до державних та побутових свят.

Коли я спілкуюся з жителями північного району, у них навіть традиції інші. У нас, наприклад, вечерю на Свят-вечір носять і діти, і дорослі до рідних і вінчальних батьків. Отримують за це подарунок. Подобається мені Маланка, у нас кажуть: «Жиди». У Колодрібці 14 січня в центрі збирається все село. Ми стараємось зберегти все, що надбали наші пращури, адже на цьому тримається наша українська культура. Аматори села залюбки тішать глядачів андріївськими, різдвяними, великодніми обрядовими дійствами.

Майстриня голки й нитки
kold9Для Марії Матійчик головне – відчувати свої роботи. Позитивна енергетика її шедеврів відзначена увагою великої кількості відвідувачів-покупців, які бажають придбати вишивки цієї майстрині.

«З малих літ нас привчали до роботи. Спершу, пригадую, я захопилася в’язанням. У 12 років я вже вишивала і досі не розлучаюся з голкою. 50 років чаклую над полотном, виграючи всіма барвами кольорів. Мої роботи – майже в кожній хаті, я впізнаю їх по кольорах. Багато вишиваю до церкви. Це дуже давнє мистецтво. І хто вишивку шанує, як своїх батьків, той і любить її. Справа це не легка, але яке задоволення, коли з твоїх рук виходить диво – акуратне, рівненьке, досконале, красиве. Коли людина побачила і каже: «Очі можна залишити тут», я отримую від цього велике задоволення. До мене звертаються люди з Києва, Тернополя. Одні хочуть замовити сорочку, інші – рушники. Вважаю, ці обереги завжди модні і вічні, як прикраса і родинна пам’ятка. У Колодрібці – вишивка в кожній хаті.»

Педагог-організатор місцевої школи Віра Москалюк ознайомили присутніх з життєвими і творчими віхами ще однієї людини – І.В. Манчуленка.

kold10Народився Іван Васильович Манчуленко 1906 року. Навчався в сільській школі, але почалась Перша світова війна, і довелося школу залишити. «Галицькі новели» — перша книга, з якою ознайомився Іван Манчуленко. Цікавість до всього навколишнього, до життя селян, любов до людей, допитливість і творчий пошук наскільки пройняли його, що він написав історію с. Колодрібка майже на 2000 сторінках – це десять зошитів. Активний просвітянин, голова театрального гуртка, він вирізнявся серед односельців творчим пошуком. І свідченням цього є не тільки дві його книги — п’єси «А молодість не вернеться» і «Чиї діти, яких батьків». Він був обраний головою колгоспу, учасником виставки досягнень народного господарства в Москві. Це загальні відомості про Івана Манчуленка.

Але в той день ще одна дивовижна жінка була гостею Клубу. Софія Баб`як – дочка Івана Манчуленка.

Неоціненний скарб
kold11«Ось таким для мене постає батько в моїй пам’яті. Невгамовний, цікавий, талановитий. Тато понад усе любив писати, особливо взимку. Його перша книга – п’єса на дві дії була дуже популярною. Її ставили на багатьох сценах у нашім краї. А другу п’єсу не можна було інсценізувати, тому, я знаю від батька, її передали до Канади.

Коли ми ходили до школи і нам давали творчі завдання, батько допомагав, у нього це дуже добре виходило. Він навіть вірші писав. Я пам’ятаю про Ольгу Кобилянську, про маму.» Жінка читала їх на пам’ять.

«Багато батькових пісень пам’ятаю. Він любив погомоніти, дізнатись про новини, поділитися радістю і горем і завжди всюди устигав.»

Софія Іванівна скромно запитала, чи можна заспівати. І в залі полинула мелодія – вона розчулила багатьох не лише змістом своїм, виконавиця зігрівала всіх бажанням уже посивілої доньки згадати творчість батька. Гордиться своїми срібними літами донька, в подумках спілкується з батьком.

«Неоціненний скарб його – історія села. Ми маємо такі знання-відомості, яких не знайдеш ніде. І, власне, за таку подвижницьку працю село пам’ятає його», — стиха мовила Софія Іванівна.

kold8Є ще одне зізнання, вже особисте: якщо діти почули скільки цікавих історій рідного краю, скільки світлих постатей поділилися примовками й приказками, афоризмами й зворотами, любов’ю і талантом від рідної бабусі, тітоньки, вчительки, директора школи, бібліотекаря – то, повірте, в серці їхньому проляже лише позитивна енергетика, яка майстерно увічнить рідні обереги Колодрібки. Бо народжені вони із любові і світлої мрії.

Директор централізовано бібліотечної системи, Заслужений працівник культури Ольга Тракало подякувала людям за те, що бібліотека набула сучасного вигляду, а також тим, хто так цікаво представив своє село, його набутки.

Ольга Йосипівна звернулася до бібліотечних працівників, щоб вони також урізноманітнювали форми обслуговування та інформування користувачів і, таким чином, були ближче до своїх громад.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.