У вінок пам`яті Осипу Маковею

Щорічно, 23-25 серпня, відзначаємо події, що пов’язані з іменем видатного українського письменника-демократа, педагога, Осипа Маковея.

Він залишив нам у спадок не тільки літературний доробок, а й діяльність багатьох освітян, що вчилися в Заліщицькій учительській семінарії, де він був директором.

У ці серпневі дні в бібліотеках району обладнані тематичні виставки, проводяться літературні години, присвячені О. Маковею.

Широко обговорюється на зустрічах з читачами стаття Д.Коренця «Недуга, смерть і похорони Осипа Маковея» (оповідання очевидця), яку подав в районну газету «Колос» викладач Заліщицького агроколеджу Сопилюк М.В.

Згаданий матеріал був надрукований в газеті «Свобода» від 25 вересня 1925 року. Ця газета почала виходити в діаспорі (США) з 1893 року. Вона є найстаршою у світі україномовною газетою.

З нагоди 143-ї річниці від дня народження
та 85-ліття від дня смерті Осипа Маковея

«Недуга, смерть і похорони Осипа Маковея»
(оповідання очевидця)

«Свобода»,
25 вересня 1925 року,
ч. 223, с.6

«… Отже вважаю своїм обов’язком поділитися тим, що чув і бачив в останнім місяці життя пок. Осипа Маковея.

Осипа Маковея знав я ще з перед майже тридцять літ, коли він був рідкою на ті часи появою людини з покінченими філософічними студіями на голоднім у нас письменницькім і редакторськім хлібі.

… З кінцем липня сього року ми стрінулися знов по довгих роках не бачення, оба вже не молоді й оба жонаті.

… Головною темою наших розмов були його Заліщицькі переживання. Він оповідав мені, з яким трудом зумів добитися пристойного приміщення для семінарії, обнявши в грудні 1913 р. її управу. Та ледве постарався про наукові засоби і бібліотеку, прийшла світова війна, яка його, як офіцера, потягнула у воєнний вир, та знищила овочі його праці так, що щойно в 1918 р. він міг взятися наново до своєї педагогічної праці. Головним його змаганням було перемінити семінарію на коедукаційну, щоб і жіночій молоді дати нагоду до освіти, бо довоєнна приватна жіноча семінарія не могла самостійно удержатися. Він мусів, як директор Українець (як я це чув з посторонніх та віродостойних уст, бо Він сам не жалівся) терпіти чимало колючок, не згадуючи вже про ревізії й арешт, спричинені доносом, і це відай підривало незамітно, але постійно його здоров’я.

Багато журби причиняла йому також доля його учеників. Він бачив, що семінаріальна матура не дає хліба. Багато його учеників опинилося на посадах по найбільш запалих кутах західної і північної Польщі. Та останніми часами і там не стало для них місця. Це було предметом Його журби. Він думав про те, куди би скермувати молодь, особливо ту, яка рік – два повчиться і застрягне, а потому з неї, по Його вислову «ні пан, ні Іван». Він написав статтю, у якій виказував потребу надати більш практичний напрямок вихованню молоді, особливо тої, яка мало надається до теоретичної шкільної науки. Знаючи мене з моїх статей, як прихильника того самого погляду, Він ждав мене, щоб обговорити разом плян промислової школи в Заліщиках, яку філія УПТ (Українського педагогічного товариства – М.С.), думає заснувати. Та нуртуюча скрито недуга не дала йому здійснити цей план. Я не помічав на нім тої недуги. Тож із здивуванням прийняв запит Його щирої Дружини, який вона часто, хоча із жартом покриваючим неспокоєм повторяла: «Як находите Маковея? Чи він подобає на хорого?». Та дійсно щось недоброго творилося в Його організмі. Він задихувався ідучи, а коли остаточно дав себе намовити до лікарських оглядин, від чого довго боронився, бо в медицину не вірив, д-р Долинський сконстатував у Нього початки жовчевого каміння, а пізніше ще й значне побільшення серця. В кінці рішився Він їхати до Карльсбаду на лічення, та не швидше аж «пустить в рух машину», себто пічне шкільний рік у семінарії та незабаром зайшлось щось такого, чого ніхто з нас, не виключаючи відай і лікаря, не надіявся. Вівторок 18 серпня дістав він серцеву атаку. Показалося велике ослаблення живчика, що треба було Його піддержувати безнастнніми ін’єкціями. Одначе хворий не піддавався, сидів у фотелю, а коли на хвилю полегшало Йому, зажадав «Діла» і читав: «Гулку і Смулку», а навіть жартував і звертаючися до докторової Долинської, показував руку та жалівся, що її муж так поколов Його. Та стан був дуже поважний і д-р Долинський, який майже не відступав хорого, був дуже стурбований. В п’ятницю вечером почув Покійний хвилеву полекшу в грудях, став живо і скорим кроком обійшов усю хату, заглянув до свого улюбленого пса-вовчура, товариша проходів «Дусона», та ледви вернув на свій фотель, почув душність, випив води, кілька разів зойкнув і – скінчив. 21 серпня о годині 10 вечір перестало бити те щире і тихе серце. Його смерть вдарила наче громом по цілих Заліщиках.

На знак жалоби відкликано жидівські і польські театр, вистави. На кожнім кроці було чути вискази жалю і глибокої пошани для Покійника. Процесіями ішов народ востаннє прощати його. А він лежав серед квітів мов живий, наче спав спокійним сном. Ні тіні передсмертної муки, спокій праведника і звичайна повага на лиці. В головах Його побіч статуї Матері Божої стояли Його твори і Його улюблений інструмент бандура, на якій Він ще недавно пригравав, а в ногах портрет з молодих літ.

Неділя 23 серпня, як день його похоронів, зібрала тисячі народу. Вилягло ціле містечко, прибули депутації з повіту і сусідніх околиць, не було лишень нікого зі Львова через комунікаційні труднощі й вакаційний час. Похорони провадило 18 священників, між ними двох латинських, які самі оголосили свою участь. Перед духовенством несено вінці терновий, дубовий, з полевих і огородових квітів, збіжжя, від народних установ, жидівської громади з написом «Правій людині – жидівська громада», від учительського збору, шкільної молоді, від родини і приятелів, разом 23. незвичайною появою була жидівська численна депутація, що йшла за християнською процесією. Хор шкільної молоді, заліщицького громадянства, добре вишколений сільський і така-ж дута орхестра супроводжували Покійного на місце вічного спочинку. А Він їхав високо на селянськім возі, вкритім килимами, запряженім шестирнею білих волів, в ясній дубовій домовині, китайкою вкритий. В головах ледав великий білий вінок від дружини з останнім прощанням: «До побачення». За домовиною йшла дружина з найблизшою родиною і приятелями Покійника, між якими звертала увагу Німкеня, місцева дідичка, горяча поклонниця Покійника, місцевим звичаєм зі свічкою в руці, учительський збір, представники урядів, школи і товпи народа.

Численні промовці прощали Його жалібними промовами. Зараз при виході попрощав Його сеніор учительського збору Поляк Марчинські, величаючи заслуги Покійника для школи і молоді, а коли з черги промовив ученик Котельницький і іменем молоді із жалем і розпукою крізь сльози закликав: «Батьку, чому так скоро нас покидаєш?» плакали старі і молоді. Дальші промови: д-ра Стефановича від УПТ, і «Просвіти», котрим Покійний був діяльним і заслуженим членом, в церкві священика Фльорчика, селянина Поповича, який дякував Йому за ті науки, які доводилося селянам на Його поїздках по селах чути, д-ра Горбачевського з Чорткова, одного абітурієнта, та остання незвично зворушлива й оригінальна д-ра Бараника, що починалась від козацького «Пугу-пугу», характеризували багату діяльність заслуженого педагога, громадянина, письменника, вченого та передусім – людину, і витискали сльози з очей присутніх.

Вже серед темряви коло год. 8 вечір зложено дорогі останки у могилу і Він спочив у глиняній хаті, так, як це недовго перед смертю предсказав собі. В житті бачив я не один похорон, та рівного тому загальним жалем і співучастю не доводилося мені бачити». Д. КОРЕНЕЦЬ

Коментар до матеріалу з газети «Свобода».

В ці дні минає 85 років від дня смерті О. С. Маковея. Серед багатьох матеріалів, які висвітлюють життєвий шлях, педагогічну і громадську діяльність та літературну творчість цієї непересічної особистості привернув увагу допис, в якому розповідається про останні дні життя і похорон Осипа Маковея. Цю розповідь написано на звернення редакції львівської газети «Діло». Автор допису Д. Коренець у той час перебував у Заліщиках і був знайомий з Осипом Маковеєм близько тридцяти років.

Матеріал надрукований у всеукраїнському щоденнику «Свобода» 25 вересня 1925 року. Подаємо мовою оригіналу з незначним скороченням в частині, що стосується обставин його підготовки та деталей знайомства автора з О. С.Маковеєм.

«Свобода» — найстарша у світі україномовна газета що видається безперервно (з 1893 року). Перша українська газета у США, одна з найстаріших українських газет у діаспорі.

У «Свободі» співпрацювали відомі українські діячі, письменники і журналісти, поміж ними І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк, М. Лозинський, Богдан Лепкий, В. Будзиновський, Анатоль Курдидик, О. Маковей та інші. Зокрема у другій половині 20-х років в газеті було опубліковано більше двадцяти творів О. С. Маковея. «Свобода» з самих початків стояла виразно на українських національних позиціях, поборювала москвофільство, широко освітлювала і освітлює українське життя на еміграції і в Україні; відіграла видатну роль в поширенні національної свідомості серед українських емігрантів у США і в їх організації, підтримувала акції на допомогу Україні і в обороні українців, переслідуваних там окупаційними режимами.

Матеріал підготував
для публікації викладач
М. В. Сопилюк

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.