Про відкриття Меморіальної дошки Данилу Чайковському в селі Мишків

31 травня 2007 року у с. Мишків, на малій батьківщині священика, письменника, журналіста, громадського діяча Данила Чайковського відкрито Меморіальну дошку на будинку, в якому він народився.

17 березня 1909 року в сім`ї священика Василя Чайковського у Мишкові Заліщицького повіту народився хлопчик, котрого назвали Данило де Трунко.

Отець Василь, будучи головою читальні «Просвіти», помітив потяг сина до навчання і старався дати йому освіту. Тому Данило, закінчивши сільську школу, у 1919 році поступив на навчання до Української гімназії в Станіславові (Івано-Франківську).

З юнацьких років Данило Чайковський був активним членом Пласту і Союзу Української Націоналістичної Молоді. З 1929 року, ставши членом ОУН, працював у підпільних виданнях, а також тижневику » Нове село» у Львові. За політичну діяльність був ув`язнений польською поліцією. Мишківські старожили пам`ятають, як Данило виступав на зборах селян у лісі поблизу Більче-Золотого на Борщівщині.

По упадку Польщі Данило Чайковський працював з 1940 року у пропагандистській референтурі як керівник нелегального техніко-видавничого відділу та в старшинському штабі сотником Романа Шухевича як референт пропагандистських вишколів для війська.

З вибухом німецько-радянської війни у 1941 році Данило Чайковський входить до складу Центральної Похідної Групи з унаправленням на Київ (спочатку як заступник, а потім як керівник Пропагандистської референтури). Під час затримки Похідної групи у Львові брав участь у підготовці проголошення акту відновлення самостійної України, за що гестапо і засилає до тюрем та концтаборів.

Данило Чайковський уже був між помираючими, коли у травні 1945 року його визволили американці. Осівши у Мюнхені, він стає у 1946 році Референтом Пропаганди закордонних частин ОУН, а невдовзі редагує тижневик «Українська Трибуна».

Данило Чайковський видав у 1946 році свій найкращий твір «Хочу жити». Ця книжка про власні переживання автора в німецьких концентраційних таборах виявила його непересічний письменницький талант. У тому часі не було нічого опубліковано на тему страхіть концтаборів у гітлерівській Німеччині і вона стала, мабуть, першою не тільки в українському письменстві, але й у світовому.

Данило Чайковський писав під псевдонімами — О.Данський і Семен Збаразький, бо відразу після закінчення Другої світової війни часи були повні небезпек. Тоді безкарно і зовсім вільно діяли репатріаційні радянські комісії, які не лише вивозили » на родіну» кого знайшли, але й таємно вбивали визначних активних і небезпечних їм осіб.

З Мюнхену Чайковський переїхав до Франції, де з 1948 року стає редактором тижневика «Українець у Франції». Повернувшись знову до Мюнхена у 1955-1967 р.р., працював головним редактором «Шляху Перемоги».

П`ята Конференція закордонних частин ОУН обрала Данила Чайковського Головою Головної Ради (1955-1968р.р.).

У 1958 році Чайковський видав книжку «Крути» про героїчний чин молоді, яка, рятуючи честь українського народу, зложила свої голови в бою проти більшовицької навали.

У 1965 році вийшла 600-сторінкова книга «Московські вбивці Бандери перед судом», головним редактором був Данило Чайковський, котрий тяжко пережив трагічну смерть провідника Степана Бандери, з яким був тісно зв`язаний редакторською працею.

Переїхавши до США у 1967 році, Данило Чайковський працював редактором журналу українського юнацтва «Крилаті», а пізніше — редактором українського щоденника «Америка».

У 1969 році він видав великої виховної вартості працю «Білас і Данилишин». Цю книгу написав Данило Чайковський для молодіжної організації СУМ, будучи головою Головної Управи СУМу Америки. Багато років Чайковський був головним виховником у СУМівських таборах Елленвіл.

Данило Чайковський був не звичайним редактором. Він став командиром одного з фронтів боротьби за визволення українського народу. Високо тримав прапор ідеологічної боротьби, за що зазнав замахів на своє життя.

Помер Данило Чайковський 3 липня 1972 року у лікарні в Ірвінгтоні (США). Його тлінні останки спочили на українському цвинтарі в Бавид Бруку, біля церкви — пам`ятника.

Данило Чайковський залишив свої прекрасні твори — взірці для наслідування для дружини Люби, дітей Зореслави й Романа, для всієї молоді, яку так щиро любив і , тому все своє серце і свою душу вкладав у працю над її вихованням.

Не забувають Данила Чайковського його побратими, зокрема Микола Кошмишин зі США, з яким Чайковський був у таборах смерті.

Напередодні 90-річчя свого народження пан Климишин подарував Заліщицькому краєзнавчому музею твори Данила Чайковського з власної бібліотеки. Привертає увагу книга » Хочу жити» з дарчим написом: «… і полонила дні мої в`язниця, мої дороги в далеч невідому. Другові Миколі Климишину на спогад про суворі роки за дротами. Д.Чайковський. (Мюнхен). 19.ХП.1946″.

На Україні розпочали перевидання творів Данила Чайковського, зокрема у 1992 році у видавництві » Бескид» у Дрогобичі до 50-річчя УПА надруковано книгу » Московські вбивці Бандери перед судом».

У Мишкові збереглися старе проборство, трохи перебудоване у 1928 році, де народився Чайковський (зараз тут мешкає місцевий священик), школа, в якій навчався хлопець, котрому судилося стати відомим письменником, журналістом і політичним діячем. У Стрілківцях на Борщівщині є проборство біля церкви ( зараз тут садок), де колись жила сім`я Данила Чайковського.

Маловідома дотепер творчість письменника, повертаються із далеких світів до України тепер його книги.

Як уже було сказано, Данило Чайковський писав під псевдонімами — О.Данський і Семен Збаразький, бо життя письменника, як і написані ним книги, були часто у небезпеці.

Серед виданих книг і переданих Заліщицькому краєзнавчому музеєві є книга «Крути», яка видана у 1958 році у рік 40-ліття битви під Крутами у Мюнхені — Нью Йорку під псевдонімом автора — Семен Збаразький. Ця книга обсягом 104 сторінки, що відтворює нашу історію. Автор описує історичну подію, що є гордістю і болем українського народу. Крути стали початком створення регулярної української армії. Жертва Крут — це пересторога для нашого народу, щоб покладатися в боротьбі тільки на власні сили, тільки на власну зброю, а не на чужі гарні слова.

Автор започатковує книгу переліком імен учасників бою під Крутами і тих, котрі загинули у бою, чи померли пізніше. З крайових матеріалів ОУН є «Наказ на свято Крут», заслуговує на увагу читачів розділ » Буремні роки», що описує пам`ятні історичні події у хронології часу із використанням видрукованих документів, а також підрозділів » Центральна рада» , » П-й військовий з`їзд», «Крути».

У підрозділі » Вічне полум`я святого огню» автор пише:
» Треба було аж святої крови 300 героїв під Крутами, щоб розпочалася справжня визвольна революція українського народу, щоб Київ скинув на вуличний брук московського орла — символ неволі. Кров пролита на полях Крут, освятила слова 1У -го Універсалу, які голосили всьому світові: » Од нині Українська народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною Державою Українського народу». «…із глухим стукотом гудок землі, які сипалися 19 березня 1918 року на труни крутянських героїв, виростала «друга — побіч Тарасової — свята могила над Дніпром», родилася велика легенда, легенда свобідної нації про «300 героїв — лицарів без плям». Ця легенда створила всенаціональний культ героїв, зробила український народ тим, чим він був завжди і про що забули його провідники в буремні часи 1917-го року: народом вояків, народом лицарів.

Глибоко патріотичними і закличними для прийдешніх поколінь є останні рядки книги — звернення у 40-річницю пролитої під Крутами святої крови: «… Для нас ця могила лишиться навіки полум`ям віри, вона дала нам незабутнє минуле.

Діти України — це ваша могила, вона буде тим дзвоном, що не дасть нам спинитись, не дасть забути. «І коли життя зітре з пам`яти сучасних ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди… вони пам`ятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали, молодість, щастя й життя за волю України…»

Доповненням до книги є вірші — посвяти Олекси Стефановича «Крути», Марка Боєслава «Крути», Михайла Лаврінка » З циклу «Крути», Миколи Щербака » Герої Крут», Володимира Яніва » Бій під Крутами», які видруковані в кінці видання.

Заслуговує на увагу збірка оповідань Данила Чайковського у книзі «Наші дні» під псевдонімом автора О.Данський, що видав у 1947 році на 96 сторінках.

Серед 9 оповідань: » Мамине серце», «Піст», «Батрак», «Тонько Перчак», » Його кохання», «Боягуз», » Чіко», » Пан -отець Іван», » Вуглекоп Фрузин». Кожне із цих оповідань сповнене героїзму українців — борців, хвилювань за майбутню долю України, за повсякденними тривогами і радостями.

У 1965 році вийшла 600-сторінкова книга » Московські вбивці Бандери перед судом», головним редактором якої був Данило Чайковський, зокрема у 1992 році у видавництві «Бескид» у Дрогобичі до 50-річчя УРА надруковано книгу » Московські вбивці Бандери перед судом».

Привертає особливу увагу книга » Хочу жити» із авторським описом пережитих днів в`язня концтабору Д.Чайковського. Ця книжка видана у 1946 році і у ній описані власні переживання автора в німецьких концтаборах.

У ті часи ще не було видань на тему страхіть концтаборів у гітлерівській Німеччині і тому книга стала, мабуть, першою не тільки в українському письменстві, але й у світовому. Герой Тирський у повісті » Хочу жити» — це сам автор Д.Чайковський, який витерпів страшне концентраційне життя, бо хотів жити». Ця мета «жити», чи краще сказати — вижити, не була егоїстичним прагненням конкретної особи, а потребою боротись за життя власне і усіх людей, яких спіткало велике горе — смерть.

Особливо тривожать кожного із читачів описані картини страти дітей у таборах, нелюдські звірства над життям майбутнього українського народу. «Юрко Булат почув дзвінкий сміх, що розсипався за його плечима, мов скляне намисто. Він оглянувся і побачив свого улюбленця, Сергія Кравченка. Сергій визирав із-за гратованої брами 21-ого блоку, мов ведмедик із клітки. По подвір`ї бігало багато хлопців — підростків, що весело гралися в снігову бабу.

Булат згадав, що вже кілька днів не бачив Сергія, хоча шукав за ним у 18-ому блокові. » Сергійку, а що ти тут робиш? Чому не заходиш до мене?» — Булат підступив до брами. Хлопець засміявся. «Я б радий, дядьку, та оце забрали нас сюди і держать у заперті, мов овечок. Тут нас буде до три сотні, як не більш. Самі українці.» Хлопець зловився руками за грати й гойдався. «Це вже другий день не ходимо на командо, а гуляємо тут, на подвір`ї. Кравченко просунув голову крізь прути грат, нахиляючись до Булата, мов би хотів сказати йому якусь таємницю.

Казав мені доглядач, що даватимуть нам якісь уколи, бо ми наче б то хворі були. Та я зовсім здоровий, дядю, тільки, їсти хочеться!». Булат сягнув рукою до кишені, але не найшов нічого. «Зажди, я принесу тобі хліба!» — сказав він і пішов геть. Доглядач вийшов надвір і покликав дітей. Як гамірливі горобці, збігалися вони докупи, наповняючи залу своїми молодими голосами. «Роздягайтеся, хлопці, догола! — наказав доглядач, а я зараз вернуся!» Він замкнув двері й пішов коридором до другої кімнати. «І що їм ці діти завинили?» — думав він, ідучи. » Ну, дають «шпріцу» хворим, калікам, але нищити дітей?» Доглядач постукав у двері й попросив дозволу ввійти. Він випрямився перед німецьким лікарем і зголосив: «Вже роздягнені всі, чи приводити?» Лікар потакнув і доглядач вернувся. «Сергій Кравченко! — вичитав він з картки. Голий, круглий хлопець вискочив з гурту. » Я!»- сказав тонким, дитячим голосом. » Ходи!» — доглядач узяв його за руку й повів коридором. Перед дверима він зігнув хлопцеві руку в лікті й затулив йому нею очі. «Не дивись, а то злякаєшся. Тільки не бійся, це не болить!» — сказав хриплим голосом. Другою рукою він відчинив двері й розсунув чорну завісу. Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця прогнуло, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати й пустив. М`яко стукнуло об землю тіло. «Слідуючий!» — сухо сказав лікар. Кроки доглядача простукотіли коридором, наче б хто забивав у дерево великі цвяхи. Юрко Булат держав у руці пайок хліба й ждав. » Зараз Сергій вийде!» — думав він. «Забрали в України дитину й повезли, наче в ясир. А воно затужило за мамою. По дорозі зловили й дали до табору, як якого проступника». З блоку вийшов доглядач, зупинився на сходах і приклав руку долонею до очей. «Тадзю!» гукнув його Булат. » Не знаєш, чи не вийдуть ті малі пацани?». Доглядач пильно глянув на Юрка й поволі сказав: » Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку». Булат відкрив очі, бо на них упала раптова мла». » Всі, Тадею?» — голос вийшов неприродний, наче б говорила чужа людина. Доглядач кивнув головою».

У 1969 році письменник видав виховної вартості працю » Білас і Данилишин». Цю книгу написав для молодіжної організації СУМ, будучи головою Головної управи СУМу Америки.

Закликаємо усіх вас до знайомства із постаттю славного уродженця краю, творчістю письменника Данила Чайковського, чиє ім`я по праву маємо увіковічнити у пам`яті поколінь.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.