Мар’яна Саранчук(Палагнюк) на конкурс «Наша спадщина»

Ніч на березі ріки

Це – мій райський куточок. Тут – початок життя.

Кожен кущик, горбочок знає моя рука.

Я тут завжди щаслива: кожен день в любий час.

Тут знаходила крила і злітала не раз.

Понад лісом над хмарами – на той берег ріки.

Я милуюсь загравами і рахую зірки.

Як же любо тут, весело, ніби час зупинивсь.

А внизу – човен з веслами попід берег спустивсь.

Там засмаглий рибалка срібну хвилю здійма.

Лиш допитлива мавка його бачить здаля.

Тихо. Легко. Спокійно. Щастя тут розлилось.

Краща ніч в Україні. Так вже в нас повелось.

 

Мова

Така незбагненна

Холодна й вогненна

З віками все більше невивчена.

Комусь непотрібна, чужа

Іншим рідна,

А декому навіть позичена.

Її не леліють,

Не пестять, не гріють,

Принижують часто і топчуть.

Від бруду не чистять,

Від зради не миють,

І всі лише хочуть щось, хочуть…

Їй тяжко і гірко

Скитатися стільки

По світу, по людях ходити.

Скажіть мені мірку,

Вкажіть щастя зірку,

Щоб мову мою освятити.

 

Шлях України

Чи то сон був, чи, може, примара?

Я тепер вже, мабуть, не скажу.

Синє небо закрила хмара,

Чорна хмара, але без дощу.

Я втікала від неї боса

Через довгий пшеничний лан.

Й прикладало голівки колосся

До моїх незагоєних ран.

А коли я безсило упала

На гарячий розтоптаний шлях,

Хтось услід закричав: цього мало!

Мало крові на наших мечах!

Й понеслася юрба, завертіло…

Зачепило, забило, знесло.

Та моє обезживлене тіло

Дивним чудом з землі проросло.

Я здіймалась поволі до неба

І ставало сильнішим стебло.

Я сказала тій хмарі: не треба

І над нами знов сонце зійшло.

В мене звідкись прибавилось сили

Опиратись найгіршим вітрам.

В один день я для себе відкрила,

Що земля ця належить лиш нам.

І допоки вгорі синє небо,

А під ним колосяться жита,

Сонце буде світити для тебе,

Бо земля українська – свята.

 

****

Війна стояла у розпалі

Зброї, ненависті, смерті…

Шукала істини в попелі,

А правду нищила в герці.

І дихала чорна за спиною

У тих, що таїли тепло

Під матерією жовто-синьою,

Там, де тризуба гостре тавро.

Убивала, кидала, калічила,

Викладала в пасьянсі життя.

Її жертви давно вже незлічені,

З її лап не знайдеш вороття.

Та ці люди не звикли коритися,

В їхніх душах багато є світла.

Щоб і смерті у вічі дивитися,

Щоб земля навесні знов розквітла.

 

Євромайдану присвячую

Вони стоять потомлені, голодні,

Вони стоять і будуть ще стояти

Для того, щоб змінити щось сьогодні,

Стоять вони, щоб волю не проспати.

Радій, Україно, пишайся синами.

Нове покоління борців підросло.

Вставай Україно! Вставай разом з нами!

Зерно перемоги уже проросло.

 

Зима, що нас змінила

Ця несподівана зима…

О, як ми перед нею завинили!

І зайвими будуть усі слова,

Бо ця зима колись усіх змінила.

Бо пахне вірою її найперший сніг,

Такий легкий і часто нетерплячий.

Горить на ньому крові теплий слід.

Зима тоді була така гаряча…

Згорали в її  полум’ї серця,

Хоробрі, щирі, віддані до смерті.

Здавалося, зима та без кінця

І ми безмежно сильні та уперті.

Хоч був мороз, і кулі, і вогонь –

Героїв не спиняло це ніколи.

А тут мільйони сплетених долонь

Єдналися в одне велике коло.

І кожен відчував, що саме час

Відстояти своє погідне небо.

Зима тоді таки змінила нас,

А ми змінімо світ навколо себе!

 

****

Ти завжди говори завжди,

Що б не випало часом на долю.

І на Бога дарма не гріши.

Головне – не казати ніколи.

Буде сонце у небі, повір.

Шторм життєвий проходить раптово.

Можна навіть торкнутися зір.

Головне – не казати ніколи.

Світ вже стільки терзають віки,

А злітає він феніксом знову.

Ти завжди говори завжди

І ніколи не думай ніколи.