Легенди рідного краю

Легенда «Про Дністер»

Палагнюк Мар`яна Володимирівна,
студентка Відокремленого структурного
підрозділу «Заліщицький агроколедж
ім. Є. Храпливого» НАУ, м. Заліщики

Із сивої давнини протікає швидкоплинною змійкою повз місто Заліщики річка Дністер. Літом — це чудове місце для відпочинку, а взимку — гарний краєвид для замальовок художників. Проте до цих пір ніхто не може дати однозначну відповідь на питання: звідки взялася ця річка? І хто дав їй таку незвичайну назву. Оскільки минає Дністер на своєму шляху багато міст і сіл, тому існує дуже багато легенд про його походження. Адже майже в кожному краю є своя історія, зв`язана з бурхливою річкою Дністер.

Кажуть, що десь далеко-далеко в горах, на самому краєчку землі живе старий-престарий дідуган. Звуть його всі Дідо-Всевідо. І має він владу над всіма водами світу. Річки й океани, струмочки і болота, снігові замети і навіть хмари підкоряються цьому велетню. Тільки він наказує їм, коли і в якому місті появлятися, куди прямувати і що робити.

Та якось сильно обурився Всевідо на людей за те, що не вміють шанувати вони природу. Покликав половину своїх підданих і замкнув їх глибоко під землею.

Саме в такий важкий час народився маленький потічок. Був він спритний і дуже жвавий, хотів все на світі знати. Бігав собі під землею і зазирав у кожну щілину. І ось одного разу добіг струмочок до поверхні землі і побачив крізь вузеньку прогалину сонце. Дуже сподобалось воно малому, хоч і засліпило спочатку очі. Намилувавшись вдосталь, пішов він до діда проситися, щоб випустив його на волю.

Довго відмовляв Всевідо струмочка від цієї затії, говорив, що на світі важко, що дуже там душно, а часом дуже холодно, що злі люди роблять його своїм слугою, заставляють молоти їм муку, дерево пилити. Жаль було діду малого. Не хотів він, щоб знищив людський рід і його. Але наполегливим виявився малий і таки вимолив бажану свободу. Обіцяв лише піти погуляти і зразу же повернутися. — Біда з тобою. — промовив Всевідо. — Заразився ти гарячим сонцем і вже нічого я тут не вдію. Шкода мені тебе, бо знаю, що не вернешся ти вже сюди. Але, мабуть, так судилося. Буде по-твоєму. Випущу я тебе на волю, біжи до моря і принеси користь матінці Землі. Та ще візьми з собою ці два камінці, щоб не казали ніби ти без роду і племені.

Подякував потічок дідусеві, прихопив дарунок і побіг. Довго він біг, оглянув землю. Здолав багато перешкод, багато злих людей зустрів на своєму шляху. Але на безкінечній дорозі приставали до нього інші помічники і разом з ними ставав він все більший і більший, аж врешті став великою річкою.

Та моря, про яке говорив дід, все не було і не було. По дорозі він то висихав, то замерзав, перевозив човни, поливав поля, крутив колеса млинів. Великі гори обходив, а горбочки розширював, і так добрався аж до моря.

Поклонився він йому низенько, розказав звідки прямує. А море запитало його, чим він може довести свій славний рід і походження. Згадав струмочок про камінці, що дав йому в дорогу Всевідо, пошукав-пошукав, але от біда — камінців не стало. По дорозі він забув про них і стер на дні.

Заворушило море сивою бородою і каже: «Ну що ж…Жаль, звичайно, що згубилися ці камінці. Але ж потрібно тобі дати якесь ім`я. Тож за те, що всі свої ознаки «на дні стер» — віднині будеш називатися Дністер. »

Так і досі несе свої води Дністер аж до самого моря. І стерся на його дні уже не один камінець. Але пам`ятає Дністер Всевідові слова і кожен день намагається стати людям у пригоді.

Наша річка є велика,
Швидкоплинна і не тиха,
Верби кучеряві оточують її,
Купаються чайки зранку до зорі.

Восени листочки річкою пливуть,
А в них пасажири свій тримають путь.
В одному кораблику мурашка пливе,
В іншому — жучок уперто гребе.

А Дністер прямує уперед, до моря
І не потурбує його спека, втома.
Впевнено і швидко час летить тепер,
Але непохитно знов пливе Дністер.

Інша історія твердить, що колись давно поселилися на березі річки перші люди. Прийшли вони сюди з далеких країв Сходу. Сподобались людям родючі чорноземи, ліси, повні дичини, річка, заповнена рибою, і вирішили вони тут поселитися. Збудували домівки на березі і заснували поселення.

Але не мали тоді ще люди ні календарів, ні годинників. Час визначали вони за сонцем, а щоб тримати відлік дням, вирішили відзначати кожен день спеціальним значком на піску. Так і зробили. Але якось вночі, після довгого весняного дощу, вийшла річка з берегів. І коли прокинулися вранці люди, то не побачили вони своїх знаків. Вибігли стурбовані на берег і, показуючи рукою в сторону річки, говорили один одному: «Дні стер! Дні стер!». Так і почали відтоді називати вони річку Дністер.

І збереглася ця назва донині.

Дерево дружби

Коли ви завітаєте в місто Заліщики, обов`язково відвідайте його парк. Особливо гарно там, коли настає весна. Тоді розцвітає безліч квітів, запашних трав, дерева вкриваються молодими зеленими листочками, а серед них зранку до вечора співають свої пісні безліч птахів.

В парку росте понад 400 дерев. Завжди привертає велику увагу туристів софора японська, плакучої форми. Вона вже багато років милує око і овіяна безліччю легенд та переказів. Ось одна з них.

Жила колись в заліщицькому краї неймовірної краси дівчина. І звали її Ядвігою. З цілої округи ходили до неї свататися, та кожному вона відмовляла. Але недовго залишалося серце красуні кам`яним. Відплатила доля їй за велику гордість злим жартом. Покохала вона одночасно двох красенів, та так сильно, що не могла вибрати із них котрогось одного. Страждала Ядвіга і ще й задавала болю своїм обранцям. А хлопці були ще й до того найкращими друзями і дуже переживали: кого ж вона вибере. Тому не могло це так довго продовжуватися. Зібрались якось втрьох біля Дністра, а дівчина каже: «Я вас обох однаково кохаю, але за двох вийти заміж не можу…». І вирішили вони тоді: хто швидше перепливе річку, той і стане чоловіком Ядвіги. Так і зробили. Пішла Ядвіга до зазначеного місця очікувати свого судженого, а хлопці поспішили переправлятися через Дністер. Але сильна і дуже швидка була течія річки, навалили хвилі на обох хлопців, так що ледь живі вибралися вони на берег. З останніх сил попрямували друзі до коханої, а коли дійшли, одночасно попадали мертві на землю. Зажурилася сильно бідна дівчина і з того горя пішла та й втопилася в річці. А на тому місці, де померли закохані юнаки, виросло дерево, дуже незвичайної форми. І якщо уважно придивитись, то нагадує воно двох людей, що тісно обійнялися між собою. Напевно, це наречені Ядвіги сплять в дружніх обіймах. Не дісталася дівчина жодному з них, зате збереглась міцна чоловіча дружба.

Іванова капличка.

Кучерка Ольга Петрівна,
учениця 9-го класу Буряківської ЗОШ I-II ст.,
с. Буряківка, Заліщицького р-ну

Питають, чому у Буряківці називають цю капличку «Іванова». Слухайте, розповім.

Було то ще в часи, коли в село приїхало багато переселенців з Польщі. Серед них була тітка Юлька з трьома синами: Івасем, Михайлом та Йосифом.

Жилося їм спочатку дуже трудно, тітка Юлька ходила по людях підробляти, щоб прогодувати своїх дітей. Івась ріс кмітливим хлопчиком. Старався в усьому помагати матері. Коли підріс, працював на різних роботах. Ще малим покохав дівчину Галю, оженився, жили в дружбі та любові. Народила вона йому чотири сини, дві дочки. За його доброту, лагідність люди обрали завідуючим фермою, потім працював завідуючим складу.
— Знаєш, Галю, давай поїдемо в Польщу, я хочу показати тобі село Ліщаву, де я народився. Поїхали вони. Зустрів їх колишній сусід приємно, погостювали кілька днів у нього і зібралися додому.
— Що ж тобі, Івасю, подарувати? — говорив сусід. — Ага, згадав.

Пішов в іншу кімнату і виніс образ Матері Божої. Це одна із давніх пам’яток, яка залишилася, коли згоріла церква, я встиг врятувати тільки цей образ. І сьогодні дарую його тобі.

Повертаючись додому, побачили на митниці дуже велику чергу. Іван з Галею переживали, як вони перевезуть цей образ. Але Матір Божа допомогла, що в них нічого не дивилися, а просто пропустили. Повернулися вони додому. Встав зранку Іван і каже: «Знаєш, Галю, я мушу поставити капличку, бо Матір Божа нас охоронила». Пішов Іван до отця Василя, щоб дав дозвіл на будівництво каплички. Довго думали, де б її побудувати. Тоді Іван говорить: «Я хочу побудувати на воді, щоб на Водохреща люди мале де святити воду». Пішли вони на огруд (сад), а там протікає річка Джурин. З боку біля річки побачили невеличке джерельце. Вирішили тут будувати. Пішов Іван до бригадира будівельної бригади Зіновія, поговорив з ним і на другий день забрав людей і викопали з цього джерельця криницю.

Після цього робота припинилася. Прокинувся Іван раз серед ночі і говорить до своєї дружини: «Ти знаєш, Галю, який мені сон приснився? Приснилась мені Матір Божа і питала, чи довго я ще буду тримати її взаперті, коли відкрию її. Знаєш, Галю, це є знак.»

З цього дня Іван почав будувати капличку. Яка це радість була для односельчан, коли вся церковна процесія рушила на Водохреща святити воду до каплички!

І так кожен рік ідуть до Іванової каплички святити воду. Минають роки…

А мешканці Буряківки йдуть і йдуть до «Іванової каплички», до вічного джерела життя і доброти. Йдуть з поля та до «Іванової каплички», йдуть в поле — п’ють смачну воду з «Іванової каплички». Говорять: «Якщо напитися води з «Іванової каплички», то сила прибуває». Подарований образ Матері Божої висить в центрі каплички.

Уже більше п’ятнадцяти років немає в живих Івана. А «Іванова капличка» в Буряківці так і залишилася. Добрий слід на землі не зникає у людській пам’яті.

Легенда „Золоте серце Івана”

Гандзюк Василь Богданович,
студент Відокремленого структурного
підрозділу „Заліщицький агроколедж ім. Є. Храпливого” НАУ,
с. Іване-Золоте, Заліщицького р-ну

Давним-давно жив один сліпий старець. Він із своїм маленьким поводарем Івасиком ходив від села до села, жебракуючи і одночасно граючи на кобзі, співав народні думи про легендарних козаків та гайдамаків. Проходили вони і нашими місцевостями саме перед Різдвом. Та сталася біда. Старець – дідусь тяжко захворів і маленький хлопчик став просити сільського старосту дозволити їм в селі залишитися зимувати. Староста дав згоду, і навіть на краю села виділив для них стареньку хатинку. Дідусеві не легшало, а ставало дедалі гірше. Хлопчина дуже любив дідуся і тому майже всю ніч провів у молитві. Він просив маленького Ісусика оздоровити дідуся і допомогти їм обом ще хоч раз сісти за стіл до Святої вечері.

Маленький так щиро молився, що лише над ранком заснув, а коли пробудився, то свою хатину не впізнав. В ній було тепло, затишно і чисто, а на столі стояло 12 страв.

Хлопчина тихесенько підійшов до дідуся. Той міцно спав. Івасик клякнув на колінця і почав дякувати і прославляти Господа і Пречисту Діву Марію за отримані ласки.

Згодом прокинувся і дідусь. Він розплющив очі і побачив маленького Івасика, що молився. Дідусь радісно вигукнув: „Я прозрів! Я прозрів, і зовсім не хворий. А який я дивний сон бачив! Ніби сам маленький Ісусик в нас побував і мене лікував, а його найсвятіша Мати – Діва Марія, нам вечерю готувала, тебе маленького приспала.” А коли дідусь побачив вечерю, то разом із хлопчиком став на коліна і щиро зі сльозами радості вони дякували Ісусикові і Діві Марії та всім святим за допомогу, за отриману ласку Божу.

Вставши від молитви, Івасик скликав усе село до себе на Святу вечерю. Він був щедрим, добрим і чуйним хлопчиком. Люди їх зразу полюбили і просили залишитися жити в селі постійно. Вони не могли подивуватися такій порядності і мудрості малого.

З віком Івасик став ще мудрішим і всяке діло у його руках наче горіло. Мав він чуйне і золоте серце, щиру і добру душу, вмілі до всякої роботи руки.

До нього йшли за порадою і допомогою звідусіль люди. А коли питали їх: „Куди йдете”, то лунала відповідь: „До Івана Золотого”. Або: „Звідкіля йдете?” „Від Івана Золотого”.

Так і стали називати наше село Іване – Золоте. Бо проживав тут Золотий Іван, який мав Золоте серце і Божу ласку.

Легенда „Про село Іване – Золоте”

Гандзюк Наталія Станіславівна,
учениця 9–го класу Іване-Золотівської ЗОШ I-II ст.,
від Данилюка Василя Григоровича,
1935 р. н., с. Іване-Золоте, Заліщицького р-ну

Один втікач, на ім’я Іван, ховаючись від татар, перейшов річку Дністер і збудував хату над річкою. Над хатиною, вгорі, знаходилась природна печера, де можна було сховатись від нападу татар, прозвана Татаркою. Знизу до печери були протоптані стежки: перші, середні, крайні.

Сім’я Івана складалася з п’яти синів і шести дочок. Коли діти попідростали, усі стали працювати і зажили в достатках. Хто навідувався до Івана, говорив, що Іван багатий, золотий.

До Івана Золотого приходили хлопці сватати багатих і красивих дочок. Перший взяв дочку Ґандзю і від її імені пішли прізвища Гандзюків. Хлопець, що посватав другу дочку, говорив, що прийшов по добрій волі. Узяв собі другу Іванову дочку і цю новостворену сім’ю прозвали Добро вольськими. Звідси і прізвища Добровольські.

І так усі дочки повиходили заміж, а сини поприводили жінок, які вміли сіяти, прясти, ткати. Село розросталося. Його назвали Іване – Золоте.

Легенда «Урочища Дятел»

Горішня Наталія Петрівна,
студентка Чортківського медичного училища,
від місцевого краєзнавця Юрчика Михайла Івановича,
1938 р. н., с. Голігради, Заліщицького р-ну

Легенди, легенди звідкіль вони до нас прийшли, чи треба їх передавати новим поколінням, які підростають.

Радянська ідеологічна школа вела відчайдушну війну проти духовності підростаючого покоління засобами атеїзму. У русло даного виховання попадали і боротьба проти легенд, як одної з гілок духовності. Так за даними УКАНУРС О.С. Мельничука , легенда означає переносно вигадка; те, що здається неймовірним. Легенду слід розглядати , як усну народну творчість, вона має дуже складну і розгалужену систему: це легенди про рослини, тварини , певну географічну місцевість, надприродні сили, тощо. Деякі із них заснувались і нерідко друкувались у періодиці. Так ціла плеяда про квіти, дерева і кущі зібрана у збірці легенд України Демченка, де ми зустрічаємо легенди про Калину, Барвінок, Ясена та ін. У народі їх сотні тисячі, одні мають місцевий характер, а інші і регіональний. Зараз помічається і тенденція до забуття окремих легенд особливо місцевого значення .

Про одну легенду «Дятел» я хочу розповісти, яка дійшла до мене від старожилів мого села, їх є більше десятка. Вони передавалися з уст в уста, із покоління в покоління, із певними уточненнями, вигадками, які все одно базувались на певних предметах, або об’єктах. Тому легенду можна розглядати, як усну народну творчість. На жаль у більшості освітніх установ дані питання розгадаються або поверхово, або взагалі розгляд його відсутній, та й сіячі доброго, вічного самі з ним не обізнані.

І так Дятел — це урочище знаходиться майже в центрі села. Кінець городів, що по вулиці Гера.

Це скеля, яка зазнала дії вивітрювання під впливом води, вітру і сонця. Дивовижна форма вивітрювання, яка діяла на протязі різних геологічних епох починаючи із Дивону і Силуру. Із-під даної скелі витікає джерело чистої води. Приблизно на висоті 4,5 метри знаходиться отвір – лаз у печеру. За переказами літніх людей дана печера була великою і багатовмістною. Зараз вона запалась, про що свідчить лощина, яка утворилась на поверхні ґрунту.

У цій печері в період козацької доби люди села ховались від наскоків татар і турків, про що свідчать численні хрести вирізьблені на скелі при вході в печеру. Про велику кількість жертв немає заперечень, не дивлячись на те, що точних дат тих подій ніхто не знає. Але на цьому поприщі виникла легенда про присутність, там у печері якоїсь надприродної сили, яка не пускала в печеру людей. Наприклад, коли людина прикладала драбину, щоб заглянути в середину печери остання невидимою силою відкидалась далеко за межі даного входу печери. Нам дітям від наших родичів, суворо заборонялося входити в печеру. Говорять, що в окремі дні , пов’язаних з певними релігійними святами, там особливо, де витікає джерело води появлялося світло у вигляді свічки.

На урвищах скелі гніздяться круки (чорні ворони), які своїм криком повідомляють про наближення відвідувачів і застерігають їх про спокій даного місця і його недоторканість. Звідки ж взялася та надзвичайна сила, яка так бережно охороняє ту печеру? Легенда дає на це питання пряму відповідь: духи, які залишились там, хочуть спати спокійно, щоб їх ніхто не тривожив, а круки це сторожі входу до печери. Це колишні воїни, які із зброєю в руках оберігали мир і спокій наших пращурів.

От така легенда існує в нашому селі Голігради. Я неодноразово чув її від своїх батьків. Можливо вона декому покажеться надто банально, але на це вона легенда – що означає від латині – те, що має бути прочитане, від мене те, що має бути переказане.

Легенда „Дідичі”

Чайковський Володимир Андрійович,
учнень 7-го класу
Заліщицької державної гімназії ім. братів Гнатюків,
від Бойчук Василини Миколаївни,
1926 р. н., с. Зелений Гай, Заліщицького р-ну

Це було за часів Австро-Угорської імперії. Управителем імперії був цісар Франц Йосиф. Він мав сина Рудольфа. Столицею Австро-Угорщини було місто Відень. Сюди на нараду з’їздилися управителі. В кожному селі був свій управитель, який мав велику господарку. Люди відробляли панщину – 3 дні в тиждень працювали на нього безплатно, а 2 дні для себе. Така була панщина.

Коли управителі з’їздилися до цісаря, то вони йому казали, що вся робота людям оплачується. Тоді син Рудольф каже до батька, що панство, яке збирається тут, обманює його. Батько не вірить синові. Для того, щоб доказати батькові свою правду, Рудольф викрадає цісарську печатку і відправляється потягом в подорож на Україну. І заходить в наше село Жежаву (на той час так називалося село). Одягнений він був так бідно, що неможливо було його впізнати. І став наймитом до місцевого дідича Лукасевича на роботу. Живучи деякий час в селі, він дізнався, що в пана потрібно відробляти панщину. Він погодився на панщину. Рано, коли Рудольф ще спав, панський економ збудив його на роботу на полі, яке оточувалось з трьох боків лісом. Пан вирощував тут цукрові буряки.

Праця для наймита була важкою. Йому довелося проривати буряки. Він не вмів їх проривати. Тоді він пізнав всю гіркоту панщини.

Сонце піднімалось все вище над землею, почало припікати. Для того, щоб втамувати спрагу, панський економ відправив Рудольфа в ліс по воду до джерела. Взявши коромисло і дерев’яні коновки, він пішов виконувати наказ економа. Йдучи лісом, він повертається в село, на початку якого знаходилось роздоріжжя. Перевертаючи догори дном дерев’яні коновки, він прибиває на них цісарську печатку і оголошує, що з сьогоднішнього дня панщина скасовується. Оголосивши про це, Рудольф повертається додому. В цей момент, не дочекавшись води, панський економ починає шукати наймита. Але окрім дерев’яних коновок з прибитою на них печаткою цісаря вони нікого не знаходять. Панський економ, побачивши все це, злякався. Миттю про цю подію було повідомлено пана Лукасевича. З цього всього всі зрозуміли, що це був не наймит, а цісарський син. Пан сказав тоді людям, що будуть вони ходити до нього на роботу зі своєї волі і він буде їм платити. Люди почали плакати з радості. На тому місці спорудили хрест „Пам’ятка про скасування панщини”, де кожного року 16 травня біля пам’ятного хреста відправляється молебень.

Легенда „Про напади черкес”

Гуйван Оксана Іванівна,
учениця 9-го класу
Городоцької ЗОШ I-II ст.,
с. Городок, Заліщицького р-ну

Відбувалося це ще в XIX столітті в селі Городок. На наше село часто нападали черкеси. Ця народність відзначалася войовничістю, жорстокістю і насильством. Тому в селі були спеціальні вартові, які сповіщали жителів села про напади черкес. Тоді всі дівчата ховалися, де тільки могли. Під час такого набігу одна із дівчат Докія не встигла покинути рідну домівку, втекти, бо на вулиці уже іржали коні черкеські. Вискочила зі страху на горище і залізла в комин, який тоді був широкий і сплетений лозою.

Наїзник забіг в хату і став шукати дівчат. Голосно кричав до батька і матері, де вони. Перелякані старі тільки хитали головами і казали: „Не знаємо”. Тоді він вийняв шаблю і приклав до горла батька і сказав: „Скажи, де твоя дочка, дай її мені, а я тебе і твою сім’ю озолочу”.

Батько відповів: „Що хочеш роби з нами , а дочок не видам”.

Якимось чином старі лишилися живі. А мати з переляку забула, що дочка в комині і запалила в печі. А та бідна боїться кричати, щоб себе не видати, а тут дим в’їдливий душить її. Сили терпіти вже не було. Подумала, що Бог дасть, так і буде. І так біда, і так. Вискочила із комина, закашлялася. А мати аж тоді згадала про Докію.

Така погоня черкес на дівчат тривала ще досить довго.

Легенда „Про дуби Тараса Бульби”

Мандзюк Наталія Ярославівна,
учениця 9-го класу Городоцької ЗОШ I-II ст.,
від Юрійчин Галини Юліанівни, 1953 р. н.,
с. Городок, Заліщицького р-ну,

В дорозі, що веде з села Городок в м. Заліщики, біля трьох дубів козаки зустрілися з військом польської шляхти. Тарас Бульба зі своїми побратимами та синами старалися затримати ворогів, щоб основні сили козацького війська змогли переправитись через Дністер. Їм це вдалося. Основні сили козацької армії переправились через Дністер, щоб прийняти бій в районі Хотина. Одна втрата була у козаків. Тарас Бульба загубив люльку в лісі. До цього часу краєзнавці усіх поколінь в день Великодня ідуть шукати люльку Тараса Бульби. А його дуби шумлять до цього часу, звеличуючи славу нашого краю.

Легенда „Про річку Дністер”

Драбик Наталія Володимирівна,
учениця 9-го класу Городоцької ЗОШ I-II ст.,
с. Городок, Заліщицького р-ну

З давніх — давен на березі Дністра жили люди. Вони не мали ще писемності, але кожен прожитий день відзначали паличками на піску, на березі річки.

Але однієї ночі річка розлилася і змила усі палички.

Вранці, побачивши це, люди питали один в одного: „Хто наші „дні” „стер”? ”. І так ця річка знайшла своє ім’я – Дністер.

Легенда „Про село Городок”

Сопівник Степан Володимирович, 1990 р. н.,
робітник агрофірми „Перспектива”,
с. Городок, Заліщицького р-ну,

Колись наше село було великим портовим містом. У тому місці, де Серет зливався із річкою Дністер, був великий порт. Там велася жвава торгівля. Звідси і назва села „Город” – місто, „док” – порт. Те місце, де проводилася торгівля, здавна називають Славною. Одні перекази свідчать, що ця назва походить від того, що ця територія славилася жвавою торгівлею.

Але існує ще одна легенда.

Колись давно, в місті Василів (Чернівецька область), що на протилежному березі Дністра, жив пан. Він побудував великий палац – найбільший в цілій окрузі. Пан найняв двох братів – малярів Ярослава і Романа, щоб розмалювати палац. Довго і старанно працювали брати. І ось нарешті усе розмальовано. Брати стояли на даху і раділи своїй роботі.

Панові надзвичайно сподобалася робота малярів. Але його зухвалості не було меж. Він вирішив, що такий замок повинен бути тільки в нього і вирішив назавжди залишити малярів у верхній частині замку. Тому наказав позабирати усі драбини, щоб вони не могли звідти злізти.

Але брати понад усе любили волю. Вони збудували дерев’яні крила і на третій день злетіли на них. Та пролетіли дуже мало. Славко впав на долину на протилежний бік Дністра, це місце стали називати Славною. А Роман пролетів трохи довше і впав на гору. І до цього часу ту гору називають Романкою.

Легенда „Про нещасливе кохання”

Громик Олександра Володимирівна,
учениця 9-ко класу Городоцької ЗОШ I-II ст., від Гуменюк Марії Петрівни,
1948 р. н., с. Городок, Заліщицького р-ну

Була в матері одна — єдина дочка Настуня. Та така уже вродлива: чорноброва, струнка, коси до пояса. Одним словом дівка на цілу округу. Коли ішла чи то на вечорниці, чи на гуляння не один хлопець задивлявся на неї. А вона на свою біду закохалася у хлопця, теж одинака, на ім’я Сава. Зустрічалися уже трохи довго і вирішив Сава заслати старостів до Настуні. Та коли сказав про свої наміри батькам, вони дуже розізлилися і наказали навіть забути про це. Сказала про весілля і Настя. Але її батьки не хотіли за зятя Саву. А що їм двом закоханим робити? Бо ж не могли прожити одне без одного навіть години. Думали, думали і придумали. І вирішили зробити себе щасливими та бути завжди разом.

Коли Настунині батьки пішли в церкву, вона вдала, що нездужає і не піде з ними. А сама витягла із скрині нову вишиту сорочку, яку вишила на весілля, запаску, вінок. Одяглася і стала чекати.

І ось прийшов Сава. Пильно дивились одне на одного. Він теж в новім убранні, як до шлюбу. Закохані попрощались. Сава вийняв пістолет, вистрелив в Настуню, а тоді вбив і себе.

Через деякий час Настунині батьки повернулися із церкви і застали страшну картину: на сіннім порозі два трупи, все у крові.

Хоронили Настю і Саву усім селом. Та й тут батьки були проти і не хотіли, щоб вони разом в могилі лежали. Але односельчани і священик зупинили розлючених батьків та поховали їх в одній могилі. Ось таке було нещасливе кохання красуні Настуні і її коханого Сави.

Легенда „Про іриси”

Гладик Іванна Степанівна,
учениця 9–го класу Дзвиняцької ЗОШ I-II ст.,
с. Дзвиняч, Заліщицького р-ну, Тернопільської обл.

Жили колись собі чоловік Іван та його дружина Марися. Жили мирно, спокійно, ходили за худобою, мали сад, город, невеликий клаптик землі на кукурудзу та пшеницю – все як у людей.

Іванкові подобалося таке життя – тихе, врівноважене, він наперед знав, що буде робити завтра. Вставав раненько з сонечком, ніколи руки і душа його не нудьгували. Він був щасливий, любив свою дружину.

А Марися мала іншу вдачу. І працьовита була, і гарна господиня: в хаті чистенько, їсти – пити завжди нарихтовано, бо так її привчила рідна матуся, однак не мала вона задоволення від життя. Лягає спати, довго не може заснути. Коли ж засне, то уві сні літає, наче пташка, в далекі краї. А як прокинеться, сама не знає, чи тут вона, чи там залишилась, в невідомій країні, де синє море здіймає великі хвилі, наче гори, де ростуть незвичайні квіти та дерева. Все їй щось мариться, не має вона спокою… тужить вона за голосами, що говорять інакше, за людьми, що носять не такий одяг.

Одного разу приїхали в село на відпочинок пан та пані з діточками. Були вбрані у дивовижний одяг – такого у селі і не бачили ніколи, навезли наїдків та напоїв у скринях, фруктів заморських, які у нас не ростуть. Найняв пан на селі людей за кіньми ходити, їсти варити, прибирати, дітей доглядати. Запросили і Марисю. Ціле літо ходила Марися у панський маєток. Повеселішала вона, з дітьми бавиться, допомагає пані, а та розповідає їй про життя в місті, про відпочинок на морі. Цікаво Марисі, слухає вона, яке то буває інакше життя. Запросили пани Марисю до себе на роботу. Не міг Іван їм відмовити, а до того ж Марисі обіцяли за роботу якісь грошенята.

Марися була добра до дітей, от і звикли вони за літо до неї. Та минув час. Звіявся холодний вітер, летить на крилах жовтолиста осінь. Збираються пани додому у місто. Та не хочуть діти розлучатися з веселою та доброю до них служницею. Адже вона, сама ще молода, теж була наче дитина. От пані і питається Марисі, чи не хотіла б вона поїхати з ними у місто. А вона тільки про це і мріяла. От і поїхали разом…

Пройшов деякий час. Сумував Іван за своєю Марисею, чекав її повернення. Промайнула зима, сонечко стало сильніше пригрівати, в горах танули сніги, вода яких все більше прибувала. Річка, що текла у долині, вже не вміщувала всієї води і переливалась через береги. Чорна страшна вода стрімко заливала село, несла людям, худобі, всьому краю велику біду.

Сидять люди на стріхах, вода хлюпоче під вікнами. Чоловіки на човнах рятують старих і малих. А повінь не вщухає. Вже другу добу не виходить Іван з човна, вибивається з сил. Важко гребти, важко змагатися з крижаною водою. Багато лиха наробила ця повінь. Працю цілого життя багатьох родин забрала вода водночас…

Рахували збитки люди і сльози котилися з очей, рахували загиблих односельців. Пропав і Іван, забрала його зла вода. Багатьох він врятував від загибелі. Молились люди за його добру душу.

А Марися усю зиму прожила в місті з панами. Спочатку їй було цікаво та весело. Але з часом відчула вона себе чужинкою серед міських людей, які не були багаті на щире серце, як її односельці. Затужила вона за своїм Іванком, захотіла додому, а пани і не заперечували. Раділа Марися, уявляючи, як зустріне її Іван. Не знала, що її чекає велике горе. Дізнавшись про загибель Івана, багато сліз пролила за ним. Кожного дня приходила на його могилу, яку прикрашала квітами па поливала гіркими сльозами. І такі ті сльози були гарячі, що там, де впали, виросли жовті квіти розлуки, які і дотепер ростуть по долинах. Люди назвали ці квіти ірисами, склавши докупи імена Івана та Марисі.

Любов ніколи не пропадає. Вона живе серед людей і нагадує, що потрібно цінувати щастя кожної миті. Ростуть іриси і коло людських осель. Їх ще називають півниками. Ці квіти розповідають про свою історію тим, хто хоче її почути.

Легенда „Про три хрести”

Макух Жанна Мирославівна,
учениця 9–го класу Дунівської ЗОШ I-II ст.,
с. Дунів, Заліщицького р-ну,

Легенди, як один із видів усної народної творчості, займають важливе місце в культурі кожного народу. У легендах жива дійсність пояснюється давніми міфічними і пізнішими християнськими уявленнями і віруваннями про надлюдські істоти і потойбічні сили. Немало легенд виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно – побутову історію. Чимало легенд розповідають про кріпосницький гніт, селянські рухи, їх ватажків.

Найчисленнішою групою легенд є топонімічні, багато з них є одночасно й історико – героїчними, бо походження географічних назв пов’язано з історичними особами і подіями.

Назва села Дунів походить від прізвища пана Дунів – Борковського, який побудував уже великий, світлий палац на полі, яке до сьогодні зберегло назву „Двірок”. До сьогодні збереглися назви полів та інших місць.

„Болотище” тому, що тут в будь-яку пору року було мокро;

„Над Корніжем” – поле над лісом;

біля „Німої грушки” – бо була посаджена німим чоловіком на своїм полі.

За селом є горб, який назвали „Козацький горб” – бо полягло там багато козаків.

В долині між горами є криниця з чистою водою. Це місце зветься „Кадіб”.

Річки у селі немає, протікає невеликий потічок, який бере початок в кутку села, який має назву „Гукало”. Цей потік ділить Дунів на дві частини, протікає через ліс „Корніж”, село Кулаківці і впадає в річку Серет.

А ще існує легенда про три хрести, які є в нашому селі. Колись в давнину люди хворіли на невиліковну хворобу – тиф. Помирали і діти, і молоді люди, і люди старшого віку. І тоді невідомо хто сказав, що треба поставити три хрести: один через дорогу біля школи, другий — на горі, третій – білядороги, яка веде в село Вигоду, але цей хрест не зберігся. Тоді ці хрести посвятили, відбулася служба Божа біля кожного із них. І відтоді смертність людей стала меншою.

А ще в нашому селі хрест покладений на честь скасування панщини і назвали його „Хрест волі”. Обмаєні зіллям, жовто – голубими стрічками, стоять край майдану хрести волі. І стоятимуть вічно, бо це наша історія, пам’ять і біль. І йтимуть до хрестів люди, бо дорога до них – це дорога до Вільної, Суверенної і Незалежної України.

Легенда „Дідичі”

Учня 7 класу Заліщицької державної гімназії
Чайковського Володимира Андрійовича
З уст старожительки
Бойчук Василини Миколаївни

Дідичі.

Дідичі були реліктами колишнього феодального ладу. На наших землях все ще мали половину або більшу частину землі по селах. До них належать ліси, цукрові буряки, бровари і ґуральні., яких було значно, як в усіх селян разом взятих. Діяв святий лад приватної панської власності. Дідичі становили національно чужий найвпливовіший колонізаторський елемент. Тому більш як де-небудь на Заході не любили місцевих людей. Не вживалися з їх інтересами, культурою, їх звичаями. Становили архіпелаг найбільш реакційного елементу польської шляхти. Вважали себе за сіль землі, шляхетну расу панів, що творять історію і несуть відповідальність за усе, що діється на сій землі. Селян вважали за породу рабів, що лише з непорозуміння в природі були подібні до людей. Слово «хам» на означення селянина мужика, не сходило їм з уст до Другої Світової війни.

Знесення панщини, незалежність селян від пана, теорія рівності громади супроти права вважати за допуск божий, за кару, за гріхи предків. З тим ніколи не погодились до Другої Світової війни в життєвих нотаріальних актах, кореспонденції, титулували себе ясновельможами, називали себе обшарками, а не шляхта, щоби мало слово більше демократичний смак. Друга Річ Посполита була державою обшарників і капіталістів. По Першій Світовій війні дещо принишкли зі своїми родичами. Але ні, не схаменулись. Жовтнева революція в Росії, народний суд над їх побратимами їх перелякав. Знали хлопські бунти з історії і родових записів. Але в такій заворусі, як чинив пан, то маєток оставався, переходив на жінку, діти, рідню. Святий закон забезпечував те.

І знову по якімсь часі конфлікт наростав. Дозрівав до більшого жару, лилася кров, але святий порядок повертав. І так тривало віки. Але нечувана річ, щоби так, святий закон розлетівся в рух в цілій Росії того ще небуло, щоби селяни дістали зброю і судили пана під опікою держави. Але слова Богу, що то в Росії. Справді Польщу ділитв від Росії залізний кордон, вправний і військовий. Але такий приклад, як зараза несеться по всій Вселенній. Ліпше хлопові не попустити ні в чім, але і не дразнити його.

В Печорній не було ніколи дідича. Люди були приписані до Жижавського феодала. Ще за Австрії Жижавський дідич мав три маєтки: Жилаву, Солоне, Пелипче. При смерті поділив маєток між дітей. В Жилаві лишив сина Лукасевича. Дивний був цей дідич з вигляду. Мав чорну перуку і грубий ніс, довге обличчя та глибоко всадженні сиві очі. В рухах був повільний, тяжкий. Їздив переважно верхом на коні. Ланів було у нього небагато, але все таки мав більший шмат землі чим ціле село. А землю мав, найліпшу землю (самий чорнозем) і ліс. Крім того мав ще ліс до границі з Іваном. По смерті родичів жив нежонатим. Десь в 1928 році по смерті мами прийняв додому якусь дідичку без землі з двома доньками. Так і заблокував собі життя аж до війни. Спочатку жив з мамою. А згодом як доросла старша донька, жив із старшою. Потім з молодшою. Але коли пішла плітка від тих, які працювали там, усі три пані становили дідичів гарем. Не треба згадувати, хіба що, всі три розтягали з маєтку все що лише вдалося.

Тому бувало і таке, що напровесні дідич позичив збіжжя у людей. У тети Єлени позичив чотири боханці хліба. У селі мав двох дітей з панськими наймичками, покоївками. Сільські дівчата, які услуговували в дідички на покоях улягли панові. Судові позови родичів дівчат з дідичем тягнулися роками. В обох випадках суд признав покритці і їх дитині по два сектора поля. Дідич не жив з селянами. Був від них відчужений. Не лише з різниці маєтку, віри, походження чи виховання, а причиною були зовсім ще свіжі рани села. По відвороті червоної Армії за Збруч в 1920 році до Жижови повернув Адам Лукасевич, повернув в ранзі поручика польської Армії. Разом з ним у дворі заквартирувались польські улаки (солдати).

В селі почали шукати розграбленого майна з двора. Ревізії часто кінчалися арештами. На ослоні перед двором виконували улани екзекуцію 10-15-20-25 буків. Часом ллялася мужицька кров бувших жовнірів австрійської Армії. В селі кипіло, але двір з уланами був сильніший. Цілими днями відбувалися ревізії за зброєю, збіжжям. Військо наложило на село контрибуцію, яку консенквентно екзикувало. Вечорами застрашували людей стріляниною. Потім того самого року прийшла військова залога граничної служби. І знову двір був під охороною. Село переживало ревізії за ревізіями та арешти своїх людей. На відповідь не здобулося. Двір був обведений високим муром, стережений зброєю собак, а будинки були далеко віддалені від доріг. В перших роках по війні Лукасевич тішився пошаною в повітовій адміністрації. Згодом однак через несплачення податків, а пізніше розгнуздане життя, неходження до костела в Заліщиках його ранга зменшувалось. Його не запрошували на дефіляди, академії, до комісії виборчої при голосуванні до сейму де звичайно головування повірювало дідичам. Усім було відомо, що дідичі платили значно менші податки від гектара такої самої землі чим селянин. Часом жатка доходила 1: 5. усім також було відомо, що дідич залягав з податками, що не платив відсотків. Все те якось йому удавалося.

У правді зі скарбового уряду приїздили все якісь комісії. Списували коні, корови і всякий рухомий масток. Та дідич їздив по урядах так довго, аж все втихло. Ліцитації маєтку, жодної парцеляції землі чи продажу землі ніхто не позначував. Держава вела виразну політику охорони дідичів – обшегрників. Жижавські селяни не щадили дідича, як лиш могли розтягали його майно, хто з поля, хто з ліса, хто з гуральні, з города. Бувало також, що почали видоювати корови. Оповідали, що як молотила машина на березі пшеницю, то Ченілеві хлопці двірськими фірами возили зерно в мішках раз до дідича, а раз до себе. Використовували брак організації над зору. Колись в гуральні найшли в кладовці якусь рурку долатну до головного проводу, якою цілими роками відкрадали люди горілку. Ніхто не знав, яку школу мав Жижавський дідич. З – за Австрії по маєтках вчили молодих дідичів гувернери, переробляли з ними початкову науку. Австрійська організація шкільництва встановила, що по 4 – ій клясі ученики переходили до 1 – ої кляси гімназійної на восьмирічну науку. Дуже рідко були дільничі школи, які належали до реального шкільництва і мали 4 роки науки, але по сьомій клясі. На селі знову був доповнючий курс рільничої і загальної науки, по закінченні 4 – ої кляси відбувся в формі вечірньої доповнючої науки, що відбувалася 2 рази в тиждень. Дідич Лукасевич мав якусь школу, бо любив впроваджувати в себе всякі новинки. По війні придбав перший бензиновий трактор на два плуги, який обслуговував сільський коваль. В 1926 році вислав до Львова на науку Павла Скальчука з Печорної. Хлопець не скінчив науки, бо дідич перервав її фінансування. В 1929 році завів в Жижові нову породу овець. Купив десь барана і дві вівці. Ходили вони на пасовисько тутешніх чорних овечок панських. По якомусь часі барон розвів стадо бастордів і мерикосів. З того барона було багато гумору в селі. Мав паскудну привичку, що всіх бив головою. Був пострахом дітей, головне, що нікого не минав спокійно.

В 1933 році «Союз дідичів» зорганізував на велику скелю управу кавунів, на південнім Поділлю. Банк влаштував кредит на цю акцію. Дідичі спровадили ще в лютім кільканадцять родин мадярів, які мали виготовити в кожнім дворі розсаду і засадити кавуни на полі.

Жижавський дідич призначив на управу кавунів лан на Захід від села аж до лісу. Земля там глинкувата, дуже родюча, мала дати дуже великий врожай кавунів. Кавуни вимагають упольного, сонячного, сухого літа. Трапилось навпаки, то літо було холодне і дощове. В Заліщицької дідички на ланах від щовба аж до міста зовсім не вдалися. В Межові кавуни родилися ліпше. Але ціле село порозтягувало їх зовсім. І хоч сторожі зі стрільбами сторожували коло них ночами, то дідичеві не багато лишилося з того, хіба що самі недозрілі. Найліпші позбирали мішками і хлопці продавали аж у Чорткові.

В 1934 році йшла пропоганда, щоби стінки нахилені до полудня обсаджували виноградниками. Ходило про унезалежнення краю від заграничного винограду і вина. Літники з Варшави трохи перецінювали можливості кліматичні Полудневого Поділля інспірували справу дещо на переріст.

Оповідали, що стара дідичка кожного дня з наймичкою щупала кури і записувала скільки яєць має одержати. Також скувала приудою корів. Старий дідич сам сипав коням зерно і відмірював його для курей, качок, індиків. По їх смерті забракло у дворі господаря і хто зна чи дідич не продав би маєтку на старість по банкруцтві, але війна надала всьому зовсім іншу історію.

Легенда „Про пташку зозулю”

Ясеч Людмила Василівна,
учениця 9-го класу Зозулинської ЗОШ I-II ст., с. Зозулинці,
Заліщицького р-ну,

Старші люди розповідали, що колись давно пташка зозуля не жила на наших землях. Пробувала вона в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були зозулі співучими, то літали по всьому світу, збираючи пісні різних народів для індійського царя, у саду якого жили.

Злетіла одна із зозуль на Україну і сіла спочити у якомусь селі. Всі люди на той час були на полі і село було німе. „Що тут за люди живуть? – подумала зозуля. – Ні пісні , ані музики не чути?”

Але зайшло сонце, люди гуртом повернулися з поля додому. То тут, то там чулися пісні, і зозуля повеселішала. Але пісні були сумні, бо тяжка праця за день забрала багато сил. Тут зозуля закувала і звеселила тих людей.

Забули вони про втому і так заспівали своїй пташині – гості, що вона сама не повірила. З усіх земель злетілися зозулі до царського саду, співали йому принесені ними пісні. Але все те уже було знайоме. Аж ось під вікнами закувала зозуля із України. І цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув і велів тій зозулі кувати день і ніч.

Зачаровані зозулі навесні гуртом полетіли в те село на Україну, щоб послухати наші пісні і перекладати їх на пташину мову та нести в далеку Індію. Саме в цьому селі на Україні вони кладуть свої яйці в чужі гнізда, щоб вони від свого народження чули найкращі пісні.

З того часу зозуля стала улюбленою пташкою в цьому мальовничому куточку над Дністром. Вона чарувала своїм співом людей, кувала і дарувала їм щастя у своїх піснях на довгі роки. Відтоді це поселення на Україні стали називати Зозулинці.

Легенда „Помста калини”

Зубик Ірина Василівна,
учениця 9–го класу Касперівської ЗОШ I-III ст.,
від Мисевич Марії Ільківни,
1936 р. н., с. Касперівці, Заліщицького р-ну

Було це в давні часи, коли на українські землі нападали хмарами татарські орди. Неначе смерть налітали вони на села і знищували усе. Одним із них було село Касперівці.

Надворі стояла золота осінь. Було досить тепло, тільки прозорі килимки бабиного літа нагадували про осінню пору. Ще з ранку поїхали усі на ярмарок. У селі залишились тільки старі дідусі і сільська красуня Калина. Вона була струнка, русява коса, очі блакитні – шматочки неба, брови чорні, наче очерети голубих озерець. Та жаль, що сирітка.

Вже сонечко ось – ось перекинулось у безвість неба, а людей з ярмарку ще не було.

Раптом на сході закуріло, долинув тупіт і крики. Через деякий час люди розгледіли, що то були вершники. Половили всіх, закували в кайдани, а оселі спалили. На світанку вороги почали розправу. Буйні голови одна за одною скочувалися в зелену траву. Дійшла черга до Калини. Та навіть лиха рука завойовника здригнулась. Забрали вони дівчину з собою. В її голові було тільки одне „помститись”.

Коли воїни прилягли трохи відпочити, Калина вийняла в одного татарина ножа і встромила ватажкові в серце.

Та не судилось дівчині втекти: сторожа помітила її і здогадалась про усе. Цього простити їй ніхто не міг.

Вранці до сходу сонця вивели татари Калину на страту. Дівчина звела свій погляд на голубе небо, шумливий ліс і тихо прошепотіла:„Прощавайте”.

І в честь помсти дівчини над татарськими завойовниками люди села Касперівці на цьому місці поставили Хрест і посадили калину.

Легенда „Кантимирівка”

Казюк Світлана Петрівна,
студентка ЧДУ ім. Ю. Федьковича,
с. Нагіряни.

Моє рідне село Нагоряни розкинулось над Червоноградським каньйоном, по якому жебонить, тихо протікаючи, невеличка річка Джурин, омиваючи з усіх сторін графський палац, який ще називають „Червоногородська крепость”.

Із західної та південної сторін до села впритул обступають мішані ліси, де переважають в основному дуб та граб. В цих лісах здавна побутують історичні назви урочищ: „Грабник”, „Житниця”, „Кантимирівка”.

От про одне таке урочище „Кантимирівка” я хочу розказати, а саме звідки, із яких джерел походить сама назва.

В 1914 році в наших місцевостях почалась війна між Росією та Австо – Угорщиною, які загарбуючи, не могли поділити між собою Україну. В нашому селі Нагорянах, а точніше в селі з південної сторони, дислокувалась дивізія росіян, якою командував генерал Кантимиров, а солдат цієї дивізії в селі люди називали „кантимирівці”. В лісі, де розміщувалась ця дивізія, були споруджені земельні укріплення: це траншеї, бліндажі, від яких рови та ями залишились до цього часу. Як не дивно, але солдати тієї дивізії для жителів села не робили ніяких неприємностей, хоч носили фактично окупантський характер. Майже кожної неділі в центрі села, біля школи, притягували кіньми польову кухню і пригощали людей кашею та роздавали хліб. На великі релігійні свята „Пасха” та „Водохреща” присилали біля церкви воєнний духовний оркестр, який виконував духовну музику.

Відтоді в нашому селі побутувала така поговірка, що перші ластівки були кращі, ніж другі, які прийшли до нас у 1939 році. І перші і другі москалі несли Україні окупацію, хоч називали себе „визволителями”. Російські солдати із дивізії Кантимирова спілкувались із селянами, обмінювались різними товарами. Тоді був час дефіциту на мануфактуру, а селяни користувались тільки домотканим полотном.

Розповідають, що в літні погожі вечори солдати відпочивали, часто наспівуючи російські пісні, а відлуння лісового урочища доносило ці мелодії до нашого села. Багато цих російських пісень люди перейняли і собі, також наспівували, бо такий вже наш український менталітет: „Чужого научайся, та свого не цурайся”.

І зараз, коли опинився в урочищі „Кантимирівка”, в лоні віковічних велетнів – дубів, немов вчувається та далека пісня. От із того далекого 1914 року ця частина лісу і носить історичну назву „Кантимирівка”. Зараз про ті далекі часи нагадують напівзасипані траншеї та бліндажі.

Інформація історика

Легенда „З історії села”

Тимофійчук Надія Іванівна,
учениця 9-го класу Новосільської ЗОШ I-II ст.,
с. Новосілка, Заліщицького р-ну,

Українське село… Його зелені вулиці й садки, неозорі лани золотої пшениці, легкокрила голубінь неба. Для кожного немає землі ліпшої від тої, на якій він живе, бо це його земля, його доля. І ніколи я не проміняю її на іншу. Рідна земля, по якій пройшлись загарбницькі полки, за яку проливали кров наші предки. За невтомну боротьбу матінка – природа нагородила їх незрівнянним куточком землі.

Гірку історію має наше рідне село. Що тут тільки не відбувалось.

Свою історію має вулиця Маричків села Новосілка.

Колись давно, коли татари напали на наше Нове село, люди з села втікали і ховалися в ліс. Але спрага і голод мучили людей в лісі і вони вирішили, щоб хтось пішов в село і довідався, чи пішли уже татари з села і приніс води. Найбільш сміливою була молода дівчина Марічка. Коли вона набрала води з бурхливого джерела, яке в народі називають „Левада” (тому, що вода з нього прямо ллється, як струмочок), її зненацька обступили татари, які хотіли живою забрати її в неволю. Але Марічка була сміливою і сильною духом. Вона вихопила від татарина шаблю і проколола його, а другому чужинцеві встигла відтяти руку. За це татари жорстоко розправилися з дівчиною, вони порубали її на куски і від крові „Левада” стала червоною.

В честь своєї героїні Марічки наші предки і назвали вулицю Маричків.

Легенди „Марусина верба”, „Маркова долина”, „Забутий хрест ”.

Мотич Марія Петрівна,
учениця 7-го класу Заліщицької державної гімназії ім. братів Гнатюків,
від Бедриківської Валентини Михайлівни, 1942 р. н.,
Смеречанської Галини Михайлівни, 1940 р. н.,
с. Печорна, Заліщицького р-ну

Наше село дуже давнє. Річка Дністер, на лівому березі якої воно розташувалось, здавна притягувало поселян. Вперше сюди прибули слов’яни і, вирубавши вікові дуби і буки, почали обживати вдало вибрану місцину.

Не всім вдалося зразу ж знайти житло. То кам’яні кар’єри, розроблені природою, їх печери прийняли бідних у своє холодне лоно.

У VI ст.. на Україну посунули авари або слов’яни. Вони підкорили слов’янські племена, заставили їх платити данину. Лише через сто років слов’яни почали звільнятись від аварів. І по берегах Дністра почали селитися білі хорвати, які прийшли з Карпат. То можливо ми походимо від білих хорватів.

У ХП-ХШ ст.. на Заході сформувалася нова міцна держава Галицько -Волинська. Вона і об’єднала всі українські землі. Нею керував князь Роман, який почав боротьбу з боярами, виселяв їх в Галичину.

Романа визнавала Візантія, любив його народ. Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави від Карпат до Дніпра і став спадкоємцем Київської держави.

Але року 1205 Роман пішов походом на Захід і біля Завихвоста, над Віслою, був убитий. Це було великою катастрофою для України.

Потім правили його сини Данило і Василько до 1269 р., а також Романова жінка — Ганна. Внутрішню боротьбу використовували татари і на початку 1241 р. Здобули Кам’янець, Крем’янець, Галич і Володимир. Але татарські напади не завадили нашому поселенню великому вмінню добре сховатися. Наші предки ховались у каменоломнях і печерах, куди татари боялися заходити. Там вони довго проживали. Свідченням цього були залишки вогнищ і людські кості біля них.

Пізніше ці кості виносили і ховали за звичаями того часу. Не всі бралися за це, але знаходились сміливці – їх нащадки за ту сміливість закріпили за собою до нашого часу прізвище Костецьких. Живе тепер в селі ціла родина Костецьких.

Татари, мабуть, не раз були здивовані тим, як вміло ховались слов’яни від їх засилля. Наші предки перепливали річку або ховались під землею дуже майстерно, їх називали хом’яками. Пізніше ці прізвиська стали прізвищами. Наприклад, живе в селі родина Хом’яків, нащадки тих хом’яків, які заривались швидко в землю. Хом’як Іван, Хом’як Адам, Хом’як Петро…

Відновлюємо історичні факти і події за прізвиськами і прізвищами.

До 1939 року польський Уряд намагався довести лізі Націй, що на території Західної України проживає поляків більше, ніж українців. Це потрібно було їм, щоб навіки закріпити західноукраїнські землі за польською державою. Крім багатьох інших питань, вони сприяли, щоб українці переходили з православ’я на католицьку віру. І прізвища своє міняли. Так багато українців це робили. І дуже просто Маковій ставав Маковецьким, Мело — Медицьким.

Полякам було вигідно, щоб деякі дурні прізвища залишались за українцями, бо вони характеризували начебто їх розумовий зміст. Так Тумак залишився Тумаком, а Богдан — Богданом.

Марусина верба.

Ще як Дністер був широкий і води було повні каньйони, в скелях лівого берега росла стара – престара верба, висока та кучерява. Років їй триста було, а може й більше. Назвали її Марусиною вербою. А чому так назвали, про те ось що розповідають старі люди в Печорній.

Колись на Україну нападали татари. Грабували, палили, брали в полон. Серед полонених було найбільше молодиць і дівчат. Одного разу після спустошливого походу поверталася орда додому і зупинилася над селом. Може річкою любувалися, а може відпочивали.

Великий плач і стогін стояв над бусурманським табором. То плакали невільники. А потім між ними була каменярська дівчина Маруся. Така гарна, що найстарший татарський ватаг всю дорогу з неї очей не зводив. Як тільки отаборилися, він зразу наказав своїм слугам привести нещасну бранку до себе в намет.

Розшукали слуги Марусю, схопили її, зв’язали та й ведуть до свою пана. А дівчина, як побачила пишний намет, то й про все здогадалася. Та давай тоді щосили пручатися. Довго сердешна боролася з охороною, кусала руки ворогам, поки нарешті таки вирвалася. А вирвавшись, чимдуж подалася з табору. Так бігла, що ніхто їй не міг зупинити. Пускати стрілу не дозволяв головний татарин. Він хотів узяти полонянку живою.

Поки там хтось із ординців скочив на коня і погнався за нею, Маруся була вже під високою вербою. Верба стояла над глибоким яром, в якому шумів потік води. Зрозуміла, що порятунку нема, миттю залізла на дерево, на самісінькій його вершечок. Якимось дивним голосом закричала, що аж відлуння ехом ще й тепер чути в тиху погоду. А тоді перехрестилася і кинулася вниз головою та й розбилася.

Не скорилася вона злим нападникам — чужинцям, не дала їм понівечити свою чисту вроду.

Від того часу не ростуть верби коло тої яруги, висохла й вода в ньому. Тільки дощі розмили його і стала та долина, камінням вкрита, називатися Марусиною долиною. Поросла кущами, терном в не погоду шумить потоками води наче згадує ту нещасливу долю Марусину, що героїчно відстояла свою честь.

Маркова долина.

Колись, ще за Австрії, тут у долині, де звершили свій подвиг Маруся сталася подія, яка сколихнула весь край. Та почнемо по порядку.

Якось у наше село забрів старий Марко. Люди знали його, бо працював він у великого Червоногородського пана форналем, тобто конюхом. Старий забрів у яругу і у її обриві викопав яму, огородив плотом і камінним і став там жити. Нарік коло житла цього затворника появився хрест, його зробили на прохання з дуба сільські теслярі.

На запитання громади, чому так живе Марко і чому залишив панську службу, більше відмовчувався. Але якось, коли йому принесли пасхальні дарунки, розчулився і з сльозами розповів таке.

У Червоноградах у великого пана була дуже вередлива пані. Одного разу вона наказала готувалися до виїзду: пані хотіла об’їхати весь Червоногородський повіт, щоб побачити, як живуть і що роблять її кріпаки.

Були запряжені кращі коні у найрозкішніший фаетон з вирізьбленими різними чудовиськами.

Вранішнє сонце і добра погода не предвіщала нічого поганого. Фірман майстерно правив поїздом, а пані жадібно розглядала навколишні пейзажі. Все було добре, аж поки не випав рясний дощ. Дорога зіпсувалась. Частіше зустрічались ями, наповнені свіжою дощівкою. Одну з них, мабуть, не зумів об’їхати досвідчений фірман: вісь заскрипіла, колесо злетіло, а пані куверкнулась з фаетона у болото, налякавши коней своїм довгим одягом.

Збіглися люди — кріпаки панські, і поки форналь стримував коней, витягнули перестрашену паню з болота…

Кінчилось тим, що розлючений пан – господар наказав дати форналеві п’ятнадцять буків. Марка відвели на конюшню і здійснили криваву екзекуцію…

З того часу Марко прокляв пана і весь панський явір з його челяддю. Вирішив присвятити своє життя Богові і боротися за відміну панщини.

Мало-помалу незамітна і не така вже рідка подія, що сталася на червоногородській конюшні, розлетілася по всьому повіті і галицькому краї. До затворника частенько наїжджали різні адвокати і навіть посол австрійського сейму. Та скривджений Марко стояв на своєму:

— Вийду звідси, коли скасують у всьому галицькому краї Богом прокляту панщину!

Свідків тих подій, звісно, не залишилося. Але про панщину і поступок червоногородського форналя говорили на засіданнях австрійського сейму. А червоногородський повелитель жорстокого поступку не раз отримував осуд того, що сталося. Врешті — решт австрійський парламент прийняв Закон про скасування панщини по всьому галицькому краї у світлий день 15 травня.

Радість, яку виборов Марко для народу, увійшла ясним сонцем у хату кожного галичанина. Чи радів з того Марко — не знаємо. Бо на старовинному цвинтарі у самісінькому куточку на похилому від часу хресті вітром і дощем стерло дві цифри. Тому важко встановити рік смерті Марка. Зате в центрі села серед двох старовинних лип стоїть хрест, на якому видніється вікопомна дата «1848 — рік скасування панщини». Сюди щоденно приходять десятки людей, яким цей хрест нагадує про боротьбу західноукраїнського народу за своє звільнення.

А у долині, за якою закріпилась навіки ім’я Марка, шумить сосновий бір. Шумить про важку долю галичан, які пережили не одне лихоліття. Пережили завдяки таким як Марко ї тисячам безвільних героїв. Шумить Маркова долина, добром і щастям нового покоління, яке прийшло у світ, щоб зробити його кращим, ніж він був за часів Марка.

Так простий український форналь у Червонограді став героєм, про якого не забуває наше село. Це приклад того, як людина прикрасила природу. Бо без Марка ця долина не мала б такого значення і такої краси. То ж відомо, що краса врятує світ.

Забутий хрест.

Ідуть роки за роками, час летить нестримно, стираючи на своєму шляху і добре, і погане. Такий закон життя. Тільки про добро пам’ятають довше, бо воно приносить людям щастя і радість, які закарбовуються глибоко у пам’ять. Хрест на могилі Марка похилився від часу, але в пам’яті він залишився.

Не менш цікавою легендою нашого села є інший пам’ятний знак, до якого густо заросла травою народна стежина. Це хрест альпійського типу, поставлений предками односельчан наприкінці XVII століття на східній околиці села.

Тоді у Заліщиках та й усій Україні панувала епідемія холери. Вона косила людей, як траву і порятунку від цієї хвороби не було ніякого. Жертви тисячами прощалися з білим світом, а мор ішов із села до села. Зупинити його міг тільки Бог і чудо, в яке знехотя вірили наші предки.

Громада замовила хрест і закопала його на краю села аби він оберігав його і мешканців від мору і злих духів. Перетину іншого тоді не було. Порятунку чекали тільки від Бога. І він допоміг. Відомо, що холери в селі не стало. Крім війни не було інших потрясінь. Бог милував. Біда обминала наше село десятими стежками. Люди раділи новому життю, село росло. Про мори забувалося, а можливо, що й не завжди вірилося. І хрест – спаситель виявився на городі односельчанина, поза ним на схід, не боячись мору, побудувалось десяток селян.

Про хрест забуто. Час відвернув увагу громади і церковного священнослужителя від тої доброї справи, яку він у свій час відіграв. Якщо вірити, то, можливо, він врятував Божою силою наших предків від жахливого мору і дав нам життя, описуючи цю історію із забутим хрестом. Хчеться на всі груди крикнути: „Люди добрі! Не забуваймо своєї історії, шануймо її!

А хрест стоїть. Можливо, чекає свого рокового часу, щоб знову зіграти свою, визначену Богом місію. Хто знає…

Легенда „Коли і як побудовано капличку між селами Слобідка і Попівці”

Ландяк Зоряна Іванівна,
студентка ЧДУ ім. Ю. Федьковича,
с. Попівці, Заліщицького р-ну

Для сіл Попівці і Слобідка є одна спільна легенда, яка стосується чудотворної каплички, що знаходиться на кінці і початку цих двох сіл.

Землі колись належали панові, як усі інші землі, які тримали господарі. На панському полі працювали люди. От одного дня два чоловіки орали панське поле, на високому горбі, а точніше скалі. Було дуже спекотно, а чоловіки сильно змучились і сіли трохи відпочити. Ось тут один із чоловіків побачив, що щось заблищало неподалік Він підійшов, щоб подивитись і побачив, що крізь землю протікає вода. Довго не думаючи, а обидва дуже хотіли пити, почали вони руками розгортати землю, а через декілька хвилин уже була готова невеличка криничка. Вода очистилася, і чоловіки із задоволенням напилися холодної води. Через декілька днів хлопчик, який грався на полі, не знаючи про цю криничку, знайшов її. Він був дуже здивований. У криниці плавав невеличкий образок Божої Матері. Хлопчина хотів його зловити, та образок зник, а коли хлопчина подивився на долоню, то побачив той відбиток, але уже на своїй руці. Прибігши додому, хлопчик розповів родичам, а ті іншим і так розійшлося по селу. До хатини, де жив хлопчик, потяглися люди.

Вони приходили, щоб побачити диво і помолитися. Та сталося так, що історія про хлопчину донеслась до священика і той також захотів побачити неймовірне. Але коли священик прийшов, він упав на коліна перед хлопчиком і хотів поцілувати руку із відбитком, а дитина постидалась, щоб йому цілував руку священик, і, не подумавши, заховала руку за спину. Священик попросив хлопчика показати йому образ Святої, але у хлопчика уже нічого не було на руці. Потім священнослужитель попросив, щоб хлопчина розповів йому, як і чому з’явився у нього відбиток образа Матері Божої. Хлопчик розповів усе, як було. Зокрема, розказав і про криничку.

Люди линули до кринички, молилися, пили воду, багато хто зцілювався. Та панові це дуже не сподобалося, бо криничка знаходилася на краю його поля, і люди толочили йому городи, йдучи до кринички. От вирішив пан засипати криничку. Наказав своїм слугам закидати її землею. Так і зробили. Але через день після зробленого пан осліп. Багато лікарів приходило до нього і не могли його вилікувати. Минуло багато часу і от однієї ночі, напередодні того самого дня, коли пан засипав криничку багато років тому, сниться йому Матір Божа, яка сповіщає йому про те, що він зможе прозріти тоді, коли щиро повірить у силу чудодійної води, прочистить криничку, помиється і помиє очі тією водою. Не дочікуючись ранку, пан розбудив слуг і пішли вони чистити криницю, а коли очистилась вода, він помив очі. І сталося диво – пан прозрів. На честь свого прозріння пан збудував криничку – капличку, яка і є до сьогоднішнього дня.

Із високої скали б’є джерело. Здавалось би це неймовірно, але це так. Люди і зараз приходять сюди молитися, набирають чудодійної води. І хто має істинну віру – вода робить дива. На Вливаний понеділок, на Хрещення Господнє тут відбуваються відправи. Сюди кожної неділі ходять люди із своїми мольбами і проханнями. Я знаю, чуда є, бо вони трапляються із багатьма, хто відвідав цю капличку із сильною вірою в Бога і надією на милість Матері Божої.

Легенда „Дві сестри”

Стасюк Марія Іванівна,
учениця 11–го класу Садківської ЗОШ I-III ст.,
від Антошків Марії Василівни, 1923 р.н.,
с. Садки, Заліщицького р-ну

Колись дуже давно, як на нашу землю нападали турки і татари, люди всіляко старалися вберегтися від нападників. Вони втікали в ліси, в поля і там поселялися.

Так сталося і в нашім селі. Кілька родин втекли від турків, забрели далеко в поля і поселилися там. А щоб хати їхні менше помітні були, то обсаджували їх деревами. За буйною зеленню садів їхніх хат не видно було. Коли приходили вороги, ідучи битим шляхом на Кошилівці, вдивлялися навкруги, чи не видно де села. То в тій стороні, де наше село, виднілися лише сади. Тому вони говорили: „Туди не ідемо, там самі садки”. Так ця назва „Садки” закріпилася за даним поселенням, а пізніше за селом. Село наше має форму прямокутника, розташоване на двох горбах, розділених потічком. Ці гори називають просто „Одна гора” і „Друга гора”, або „Ваша” і „Наша”, залежно від того, на котрій хто жив.

Про гори, на яких розміщене село, існує прекрасна легенда.

Було це ще за дуже давніх часів. Жили в нашому селі чоловік та жінка і було в них дві дочки. Старша дочка була злою, а менша мала золоте серце, а руки її були звичні до будь – якої роботи. Та і вродою молодша дочка була гарнішою за старшу. Дуже любили батьки молодшу дочку, пишалися нею, мріяли на старість віку доживати біля неї. Старша дочка вже на відданні стала, але хлопці старостів шлють до молодшої. От і зненавиділа старша сестра молодшу. Стала вона думати – гадати, як її зі світу зігнати. Одного разу влітку запросила старша сестра молодшу в ліс на гриби та ягоди. Завела її в дрімучий ліс, там і вбила. Хоч як благала молодша сестра, щоб старша її відпустила і подарувала життя – не допомогло. А щоб ніхто не знайшов труп молодшої сестри, висипала старша велику гору на ній. Завершивши свою чорну справу, старша сестра сіла відпочивати. Дивиться, горбик землі на її молодшій сестрі все росте і росте та стає більшим і більшим. Налякалася старша сестра і бігом додому. А горбик ріс, ріс і став горою. Прибігла старша дочка додому налякана.
„Що з тобою?” — питають батьки.
„Та, — каже, — дикі кабани, на нас напали. Сестру розірвали, а я ледве жива втекла,” – збрехала старша сестра.

Заплакали – затужили батько з матір’ю. Та сльози горю не зарадили. От вони і віддали усю свою любов старшій дочці; хай і зла, і ледача, але їхня дитина. Плакали і односельчани за молодшою сестрою, бо була вона дуже доброю і щирою. Та з плином часу позабулося тяжке горе. Тільки не стають дивуватися люди: чому це в лісі така велика гора виросла, аж до села сягає? Минув час.

Одного дня, (а було це в жнива), повертався батько додому втомлений з поля. Сонце хилилося на захід. Придибав старий до криниці, що витікала біля гори, напився води холодної, вмив лице від поту і пилу та й приліг на травичці відпочити. Сон і зморив старого, він і задрімав. І сниться йому:

Начебто гора відкривається і з неї виходить його молодша дочка. Вона підходить до нього, легенько гладить його по обличчі і каже: „Втомився, бідненький, спочинь, татусю, спочинь”. „Донечко, ти жива,” — не своїм голосом скрикнув батько. „Як же це так, адже твоя сестра сказала, що тебе розірвали дикі свині”. „Не вір сестрі, татусю, — ледь чутно, мовить дочка. – Це вона мене вбила в лісі. Велику гору землі висипала на мені. От і я стала горою”.

Ще щось хотів сказати чоловік, але прокинувся, а видіння так як і не було.

Заплакав гірко батько та й пішов додому. Дома розказав жінці про свою пригоду. А жінка і каже: „Не кажи нічого старшій дочці, а то вона розсердиться і нас покине. А що ми варті самі старі.”

Послухав чоловік жінку і лягли вони спати. І сниться їй молодша дочка: „А що, мамочко, не віриш, що старша сестриця мене згубила.”

Прокинулась жінка, розбудила чоловіка, дочку і про усе їм розповіла. Старша дочка дуже зблідла, налякалася та із страху про усе розповіла, призналася.

Дуже розгнівалися батько і мати. Тай прокляли свою старшу дочку: „Висипала ти гору землі на молодшій сестрі, то щоб ти сама горою стала”. Задвигтіло, загуло, загриміло, де вона стояла.

Старша дочка пішла під землю, а на тому місці, де вона стояла – горб з’явився. Ріс він, ріс і став великою горою. Наше село Садки якраз і розміщене на цих двох горбах. Та люди і не здогадуються про те, що ці гори – сестри. Тільки часто дивуються, що під весну, лиш тільки пригріє сонечко, на одній горі сніг тане, струмочки біжать, травичка зеленіє, а інша гора снігом покрита. Це з весною оживає добре серце молодшої дочки і гріє всіх своєю добротою. А старша сестра своїм холодним серцем людей холодить.

В долині між горами є криниця з чистою водою, особливо з джерела, що зветься „Гукало”. Тут, над потічком, сходяться жінки прати і діляться сільськими новинами.

Легенда „Про урочище Городисько”

Зозуляк Галина Тарасівна
студентка 2–го курсу ЧДУ ім. Ю. Федьковича,
від Підгірної Марії Василівни
1938 р. н., с. Синьків, Заліщицького р-ну

Багато легенд дійшло до нашого часу з далекої давнини. Коли вони народились, вже ніхто не скаже, та живуть вони в пам’яті народній і передаються із вуст в уста, із покоління в покоління. Наше рідне село Синьків незвичайне вже своєю назвою. А скільки легенд пов’язано із назвами полів, урочищ, струмків, криниць, вулиць і навіть частин села!

Одна з легенд розказує про урочище Городисько, яке є одним з прекрасних місць на краю села. Воно височіє на крутому березі Дністровського каньйону і є однією із найвищих точок над рівнем моря у цілій окрузі. З Городиська в радіусі одинадцяти кілометрів можна оглядати місцевість з її прекрасними краєвидами як вниз, так і вверх по течії Дністра.

Отож, легенда розповідає про далекі козацькі часи, коли турецькі орди плюндрували нашу рідну землю.

Для попередження про напад турків на Городисько козаки здобували сторожову заставу і оточили її високим частоколом. Був серед них козак, якого звали Микола – характерник. Він багато знав і багато чого вмів. За летом комах визначав погоду, із щебету птахів дізнавався, що робиться на великій Україні. А коли треба було дізнатись, чи не йде вороже військо, лягав на землю хрестом, прикладав вухо до землі і міг повідати, що діється аж ген за горизонтом.

Якось була неділя. Козаки побували на Службі Божій в Селянській церкві і повертались на Городисько. Але з самого ранку на душі у Миколи – характерника було тривожно. Дув східний вітер, здіймаючи на Дністрі великі хвилі. Одна за одною пролітали на захід зграї чорних воронів. Микола знав, що це поганий знак, але сили землі мовчали, ховаючи якусь недобру новину. Поділився козак своїми тривогами із отаманом, мовивши при цьому, що швидше всього треба чекати непроханих гостей і що добираються вони до села не по суші, а як ніколи – водою. Повідомили про це жителів села. За якийсь час все село зібралося біля застави. То козаки скликали селян, щоб ті допомогли їм в обороні рідного краю.

На схилах гори було багато великих каменів, що відірвались від скелястого шару і вже віками лежали в високих травах та чагарниках. Одні камені були в зріст людини, інші – ще більші. А щоб охопити їх руками, потрібно було чоловік десять – п’ятнадцять. Тож отаман дав наказ зробити підкопи під тими кам’яними брилами.

Сутеніло. Ось здалека показались турецькі човни з напнутими вітрилами. Їх гнав проти течії Дністра сильний східний вітер. Турки почали приставати до берега, надіючись на раптовий напад на село і на багату здобич. Та раптом з гори почувся шум. То козаки і чоловіки – селяни, впершись важелями в каміння, зрушили їх з місця і ті покотились вниз, ламаючи дерева, і, врешті, сягнувши берега, почали вдарятись в турецькі човни, розчавлюючи їх і тих, хто був на їх борту.

Каміння докочувалось майже до середини річки, закриваючи ворогу шлях до відступу. Більшість ворогів знайшло своє вічне пристанище в бурхливих дністровських водах.

Так, дякуючи Миколі – характернику, козаку із Городиська, було врятовано село від пограбування, а жителів – від турецької неволі.

А те каміння і досі лежить на дні Дністра. Іноді, коли мала вода, виступає над його поверхнею і ніби хоче розказати світові про події далекої сивої давнини.

Легенда „Про сорочку з плечками”

Костенюк Світлана Володимирівна,
учениця 11–го класу Синьківської ЗОШ I-III ст.,
с. Синьків, Заліщицького р-ну

Є серед давнього одягу наших односельчан жіночі сорочки, які називають „сорочка з плечками”. Це оригінальне творіння людських рук не має аналогів в цілій окрузі, в усіх навколишніх селах. В цих сорочках від плеча до зап’ястя рукави вишиті оригінальним швом чорними нитками із невеликими вкрапленнями червоної нитки. Малюнок покриває всю поверхню рукава, не залишаючи білих полотняних просвітів.

Про такі сорочки із уст в уста передається легенда.

В далекі часи нападали бусурмани на наш край. Одного разу чатові повідомили, що наближається орда. Всі жінки заховались у селянській церкві, а чоловіки стали на захист своїх родин і зайняли оборону на краю села. Та нерівними були сили. Поклали свої голови чоловіки в кровопролитному бою. До Божого Дому не дійшли вороги, бо проти них виступив козацький загін, що ніс варту у сусідніх селах.

Похоронили жінки своїх чоловіків і на знак великої туги вирішили свої жіночі сорочки вишивати чорними нитками, а між ними влити червоні краплинки шовкових ниток, які розповідають про гарячу кров, що була пролита в обороні рідного краю.

І постановили жінки, що десять поколінь повинно носити таку одежу, щоб не згасала пам’ять про ті страждання, які довелось пережити в далекому минулому нашим односельчанам.

Легенда „Таємнича частина ставка під назвою „Око нечистого””

Івасенко Ірина Іванівна,
учениця 10–го класу Кошилівської ЗОШ I-III ст.,
від Тихоліз Антоніни Петрівни,
1938 р. н., с. Слобідка, Заліщицького р-ну

Люди вірили у різні нечисті сили, саме це і дало початок нашої легенди.

Пан, який володів землями у цій місцевості, був людиною примхливою і дуже любив статки. Отож, намагався їх збільшити будь-якою ціною. Маєток у пана був великий, тому і працювало на господарстві багато людей, та ще більше в пані. Обробляли землі, отримували плату мізером у вигляді шматка хліба чи зерна. Люди, звичайно, працювали, бо і це для тих часів, для бідної людини, було невеликим та усе ж таки заробітком, принаймні було що поїсти, щоб не померти.

Одного разу, під вечір, чоловіки, які працювали на панському полі ,почули якісь незвичайні звуки у ставку: чи були то звуки, чи просто якісь явища природи, про які вони не знали, але після цього вечора пішла чутка по селу, що у ставку є якісь невідомі сили. Люди після розповідей чоловіків намагалися не ходити поблизу ставка вночі або вечором.

Пан і далі „обдирав” людей як лиш міг. Він наклав на них найбільшу данину за усіх панів, що жили в близьких до нього околицях. Люди довго терпіли. Та сталося так, що чоловіки ,продаючи панове збіжжя в іншому селі, почули про те, як люди говорили між собою про їхнє село і їхнього пана.

Ці чужинці відкрили чоловікам очі на те, що тільки їхній пан бере таку данину і платить так мало за роботу, а ще, що він, тобто пан, сміється перед своїми знайомими, що зміг так обманути людей і розбагатіти на їхньому довір’ї. Коли люди повернулися у село, то про це розповіли усім. Жителі села були дуже обурені, адже вони думали, що таку данину і таку плату встановлено усюди. Селяни вирішили вчинити самосуд над паном, бо через нього не одне дитя залишилось голодним на ніч, не одна мати не обідала віддаючи свій хліб дітям, не один батько не ночував удома, працюючи вночі, щоб заробити трошки більше, щоб стало усім.

Та хтось із людей, за гроші, розказав панові задум людей, і пан уночі, зібравши все своє багатство у бричку (коштовності, гроші), вирішив втікати. Саме у цей час люди ішли із смолоскипами, щоб спалити нагарбане та, підійшовши ближче, вони побачили, як пан опинився саме у тому місці, , яке люди обминали. Коні із бричкою почали тонути, а пан ніяк не хотів покидати своє багатство, тільки люди стояли на березі із жахом дивилися на те, що відбувалося у ставку. Враз вода вибухнула вверх і немов руками затягла і коней, і бричку, і пана. Люди стояли до ранку ,не розуміючи що сталося, і тільки дехто із старших людей говорили, що то нечиста сила забрала собі слугу. Ніхто навіть не намагався піти на те місце, знаючи, що там є велике багатство, та завжди у людей відбивало бажання збагатитись – ймовірність, того, що око нечистого забере і його туди.

Село Попівці і зараз межує із селом Слобідка. На границі попівецьких земель є невеликий ставок, про який ішла мова у цій легенді, що переказують її із покоління у покоління.

Було це чи не було, не знаю, та тільки сама бачила те місце, де кажуть потонув пан із неймовірним багатством. Звуть це місце у ставку „Оком нечистого”, бо дійсно схоже на око.

У дитинстві ,випасаючи худобу, частенько навідувалась у це місце. А коли йшла меліорація і ставок спускали, ця глибока яма із бурхливою водою залишалась, приваблюючи до себе якоюсь неймовірною страхітливою силою.

Легенда „Гординя Біла”

Кольба Лілія Іванівна,
учениця 9–го класу Слобідської ЗОШ I-II ст.,
с. Слобідка, Заліщицького р-ну

Промайнули віки, а ще й до сьогодні побутують у нашому селі перекази про красуню, що не скорилася своєму повелителю.

Було це дуже давно. За тих часів наше село потопало у зелених верболозах, що росли обабіч стрімкої річки, яка дістала назву після незвичайної події.

Жив у тому селі бідний чоловік з дочкою – красунею. Свою дружину він похоронив, коли дівчинці виповнилось п’ять років. Ішли роки. Усе було б добре, якби вродлива дівчина не попалась на очі багатому панові, що жив неподалік. Не припав він до душі красуні. Стала уникати білява дівчина зустрічі із паном. Та не хотів багач відступитися. Надумав силою доставити юну вродливицю у свої палати. Вистежили її панські посіпаки, коли красуня гуляла біля верболозів. Побачивши, що не зможе втекти від панських наймитів, вона кинулась у хвилі бистрої річки. А була ця ріка надзвичайно чиста, з кришталевим блиском, як врода юної красуні. Русяве волося і сині очі – волошки на прекрасному білому обличчі були прикрашені пухнастими віями. З тих пір річку стали називати Білою, в честь красуні, котра потонула і не скорилась примхливому панові.

Легенда „Про село Солоне”

Жаб’юк Надія Василівна,
учениця 9-го класу Солонської ЗОШ I-II ст.,
с. Солоне, Заліщицького р-ну

Село Солоне розташоване на рівнинній місцевості. Давним – давно на місці сучасного села проходять два шляхи в напрямках: південь – північ, схід – захід, які схрещувались.

На перехресті доріг стояла корчма. А місцевість довгий час називалася „Перехресна”.

По цьому шляху в давнину каравани підвод перевозили сіль і часто зупинялися біля корчми ночувати.

Легенда розповідає, що колись такий караван підвод із сіллю зупинився біля корчми. В ночі почав падати сильний дощ і сіль розмокла. Після цього це місце назвали „Солоне”. З того часу в народі, за цим переказом, село стали називати Солоним.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.