Крізь життя історія веде

amg2І досі не віриться, що Антон Іванович Могилюк розпочав свій дев’ятий десяток літ, бо він і далі залишається таким же невгамовним, цікавим, наснаженим сільською природою і кожна зустріч із цим Учителем випромінює його живлющу мудрість, непересічний талант історика-дослідника.

Його волелюбний дух, непідробне вболівання за минуле України і тих її героїв, котрі віддали своє життя за волю і свободу, пронизують його серце. Воно йому й болить, бо він дуже багато знає про минуле, про ті жахливі сторінки історії національно-визвольної боротьби, в якій загинули мученицькою смертю тисячі невинних наших краян, страждали сім’ї, родини.

Часові не стерти минуле. Якщо історик Нестор Мизак підготував і видав книгу «За тебе, свята Україно!», то наш слобідський педагог Антон Могилюк зробив вагомий внесок у підготовку книги «Реабілітовані історією». У другому томі цього видання містяться матеріали про репресії радянської влади на теренах нашого району. Це й архівні документи, спогади, нариси, статті про репресованих, уродженців та мешканців Гусятинського, Заліщицького, Збаразького і Зборівського районів.

Читати їх без хвилювань неможливо. Важкий, тернистий шлях пройшов народ задля світлої мети – самостійної і незалежної держави. Це – тюрми і заслання, масові винищення українців радянською імперією, спотворена правда про ті далекі 40-50 роки ХХ ст.

У літературно-мистецькій вітальні районної бібліотеки відбулася зустріч з Антоном Івановичем – істориком, дослідником, літописцем, активним пошуковцем, який багато років працює над встановленням історичної правди. Відіозаписом — виступом його в Умані на відкритті меморіалу жертвам Чортківської тюрми розпочалася зустріч, на якій Антон Іванович сказав, що присвятив цій темі 5 років пошукової праці. Історик, який накопичує факти, систематизовує їх, відтворює певний історичний період, заслуговує великої поваги. Її засвідчили вчителю його однодумці – ветерани ОУН-УПА, вчителі-історики навчальних закладів, небайдужа інтелігенція міста, всі ті хто цінує повернення сучасним і майбутнім поколінням історичної правди про героїчне і трагічне минуле.

amg4Директор ЦБС О. Тракало із колективом пишаються дружбою з Антоном Івановичем, з яким співпрацюють і мають велику підтримку в підготовці краєзнавчих заходів. Це з його ініціативи в бібліотеці організовуються краєзнавчі читання для молоді, цікаві зустрічі по обговоренню книг, які вчитель старається не оминути.

Нещодавно книгозбірні району отримали другий том видання «Реабілітовані історією», до збору матеріалів якої причетний А. Могилюк. У ній вміщено біографічні довідки про 1629 осіб Наддністров’я. Але, як зізнався Антон Іванович, така кількість імен ще є неповною. І про це говорять дуже багато родин. Тому пошук загиблих, важливих документів продовжиться з метою встановлення і збереження історичної правди. І дай, Боже, здоров’я шановному педагогу-історику в царині дослідження важливої і подвижницької справи.

Життєдайним джерелом живить душу кожного українця багатовікова історія нашого народу. І тому особливо важливо відродити забуте, відновити національні надбання і зберегти для нащадків духовну спадщину нації. Цю істину сповідує Антон Іванович, можна сказати, в усі часи. Бо для педагога – це девіз життя, це храм його душі.

Розповідаючи про основні віхи його педагогічної долі, бібліограф з питань краєзнавства і народознавства райбібліотеки М. Рудик навела факти його біографії, які викликали роздуми про цю особистість. Ми спрагло п’ємо цілющий нектар слави, споживаємо гіркий мигдаль минувшини і зазнаємо радість від відчуття притяжіння до рідних теренів, утішаємось перемогою його духу. Бо, власне, і завдяки Антону Івановичу ми приходимо до витоків, які не дають висохнути повноводій ріці патріотизму.

amg5Освіту здобував у Чортківському педучилищі та Івано-Франківському педінституті. Працював учителем історії в Бучацькому районі, а в рідному, Заліщицькому, був директором школи в Садках, Поділлі, Слобідці.

Він – учасник Чортківського процесу, за радянських часів на свій страх і ризик знайомив учнів з епізодами правдивої історії України. Він є дослідником минувшини та археології краю.

У 1970 році брав участь в археологічних дослідженнях Дністровської експедиції в с. Буряківка, керівником якої був колишній заліщанин, доцент Київського університету ім. Шевченка Ю.Малєєв.

Тоді було виявлено перше сарматське поховання. У 2001 р. Антон Іванович – учасник розкопок в Слобідці, де було обстежено друге підплитне поховання. Ця гробниця за кількістю похованих людей є другою за величиною в Україні. Цікавим є його доробок, опублікований в пресі, аналіз якого зробила провідний бібліограф ЦБ С. Пукіш.

«Ще на зорі незалежності нашої держави історик одну за одною відкриває невідомі сторінки, а це понад 20 тем. Одна з них — це Купальська трагедія – про підрив заліщицького моста. Багато цікавих розвідок зробив автор про цю трагічну подію – 5 липня 1941 р., коли енкаведисти скинули в Дністер вагони з політв’язнями. Тепер на березі стоїть хрест як пам’ять про людей, які загинули мученицькою смертю.

Інша тема: «Воскресають там, де є могили» — про Умань, де встановлено монумент жертвам Чортківської тюрми. Ми говоримо про Умань, Чортків, Биківню… Але масові вбивства відбувалися по всій Україні, вся наша земля – то суцільні цвинтарі. Є поховання майже в усіх обласних і багатьох районних центрах. Скільки їх було, безвинних людей, убитих енкавеесівцями?

Пише автор і про розстріл українців у Соловецькому таборі. Велике коло тем про минуле пропонує автор читачам, бо скрупульозно досліджує і вивчає кожну, бо відкриває архівні матеріали, в яких страшна правда нашого минулого».

amg1Готуючи цей захід, працівники бібліотеки,найперше поставили за мету — обговорення творчої праці історика Могилюка.

Марія Навольська, заступник голови РДА:
— Поважаю працю тих, хто своє здоров’я, талант, час, фінансові зусилля спрямовує на те, щоб залишити в пам’яті нащадків ті спогади, правду про події, які неоднозначно трактуються сьогодні, які є трагічними, нелегкими і потребують багатьох років досліджень. Я на своїй власній родині переконуюсь, якою є доля народу в далекому минулому.

Дід мій загинув на війні, куди послала його радянська влада, залишивши осиротілими 6 дітей вдома. У 1946 році ця ж влада арештувала рідну сестру мого батька Докію. Про неї жодної згадки не було до цього часу. І лише в цій книжці я прочитала, в якому році тітка загинула, ув’язнена 27 липня 1951 р. Отак і для багатьох інших людей завдяки пошуковцю повернулася вісточка про їх рідних. Це, повірте, викликає і хвилювання, і радість, що знайшлася людина, яку ця тема зацікавила, заболіла в серці. Тому вдячна Антону Івановичу за його ентузіазм, патріотизм, за те, що сам неспокійний й іншим не дозволяє бути байдужим до нашого минулого.

Марія Михайлівна сказала вдячне слово і директору ЦБС О. Тракало, іншим небайдужим педагогам, які дорожать історією, і від імені голови РДА вручила Антону Івановичу грамоту за його подвижницьку працю.

Євгенія Серединська, радник голови райради:
У час, коли я працювала заступником голови райради, Антон Іванович завітав до нас і порушив тему трагедії на мосту, звідки з вагонів було скинуто в Дністер політв’язнів. Величезна людська трагедія, а мало хто про неї знав. Пригадую, ми тоді написали багато листів у різні інстанції, щоб повернути ім’я невинних. Познайомилися з людьми на Чернівеччині. Які теж працювали над цією темою, адже у вагонах були і від них політв’язні. Один історик навіть книгу написав про це. Це одна тема, над якою ми працювали з Антоном Івановичем.

Наступна – арештанти Чортківської тюрми. Також невідома сторінка нашої історії. До її вивчення, дослідження було залучено 5 районних рад. Відбувалися наради, на кожній був присутній історик Могилюк. Йому навіть вдалося знайти людину, яка була свідком цієї жахливої трагедії.

Багато прізвищ на меморіальну плиту в Умані не внесено. Тому і в цьому плані робота буде ще продовжуватися. Людина, про яку сьогодні мовлено так багато теплих і щирих слів. – завжди в пошуку, сповнений енергії, цікавих задумів. Ним в житті рухає справа, робота. Тому недовершене нехай здійсниться, і цього я щиро бажаю неспокійному педагогу-історику.

amg6Петро Мельник – журналіст:
— Знаю Антона Івановича понад 50 літ і захоплююсь цією людиною як пошуковцем правди в нашому краї, пошуковцем тієї істини, яка ховалась за рясним ластовинням ідейних спотворень того часу.

Він не боявся в далекі 70- і роки, коли панувала сусловська ідеологія, він не боявся тих пошуків, того нуртування в усіх процесах. А шукав, докопувався до зернини тієї правди, яка лежала завжди в глибинних пластах історії нашого краю. Хто хотів докопатися до істини, той знаходив ненаписане між рядками тих матеріалів, які А. Могилюк подавав до газети «Колос».

Завметодкабінетом відділу з питань освіти Ольга Царьова говорила про Антона Івановича не тільки як про цікавого історика, а й вимогливого директора школи. «Досвід Антона Івановича завжди потрібен і учням, і педагогам. У Луганську цьогоріч відбулася конференція з нагоди 70 – річчя «Молодої гвардії», куди мала прибути учениця з нашого району і виступити. Звичайно, допомогли в цьому Антон Іванович і вчитель історії з Кошилівців Роман Григорків.

Про свою дружбу з учителем – істориком А. І. Могилюком зізнався у виступі заслужений вчитель України П. Г. Хомишин. А заступник міського голови Василь Машера зауважив, що «Реабілітовані історією» — найбільш очікуване видання. Бо повертає пам’ять про тих, хто загинув за Україну.

Зустріч у літературній вітальні наближалась до завершення, як несподівано ведуча запитала Антона Івановича: «Чому метою свого життя Ви обрали історію?» У залі запанувала глибока тишина, а вчитель розповідав — статечно, не кваплячись, кожне слово в нього було адресоване спогадам. «Батько, в першу чергу, вплинув на мене в тому плані, що я зацікавився історією. Матері не пам’ятаю, померла, коли мені було 2 роки. А виховував батько-інвалід без ноги 5 синів, я – наймолодший. Батько не одружувався вдруге, давав раду дітям, варив їсти, пік хліб, обробляв поле і виховував. Він – січовий стрілець у корпусі Євгена Коновальця, захищав Київ від Муравйова.

Що творилося в Києві, як захоронювали Героїв Крут, усе знав, бо був очевидцем тих подій. Учителі в мене були з великої букви. Це – Іван Лесів із Садок, який навчав мене у 2 класі. У січні 1943 року в класі, де я навчався, було понад 20 дітей. Після Різдвяних свят учитель прийшов на урок, розповів нам про Героїв Крут і виконав пісню «Виряджала мати сина під Крути до бою» А далі пригадую, він звернувся до нас: «Вчіться, бо може прийти час і вам доведеться захищати рідну землю». Лесів загинув у 1945 році.

amg3Другий вчитель мій – Василь Цалинюк, він похований у Слобідці. Коли був випускний, він подарував мені книжку «Стрілецьким шляхом». Мені відомо, що, коли в 1914 році відзначали 100 – річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, то він для виступу в Львові з косівським хором «Боян» підготував спеціальну програму. Може, і ці люди дали поштовх до зацікавлення і вивчення історії. Тобто учителі Лесів і Цалинюк. А найбільше мій – батько. Мої три брати були на фронті. Один загинув, другий повернувся додому, прошитий кулями. Разом із третім братом довелося йому ще й скуштувати тюремної баланди: одному дали 15 років, а другому – 25.

Питаєте, за що? А за те, до прикладу, що один із них за німців читав Шевченка на сцені. Я також ледь не потрапив під каток репресій: у 1945-у краснопогонці палили оселі в нашому селі за прихильність до УПА. Я плакав: «Брати на фронті кров проливають, а ви палите село?!» У відповідь прозвучало: «Молчі, гадьониш». Усе це вкарбувалося в моєму серці назавжди. Великий біль – за рідних, за вчителів, односельців.

На завершення зустрічі Антон Іванович поділився планами на майбутнє і висловив щиру вдячність за допомогу і розуміння у наданні довідкового матеріалу і пошуки невідомих імен, які згодом увійшли до книги «Реабілітовані історією». Серед таких – Євгенія Серединська, Надія та Михайло Сопилюки, Володимир Ковалик, Віра Панчак, Володимир Кулачковський, Василь Дрозд, Олексій Прогодюк, Ольга Тракало та інші.

А фінальним акордом зустрічі була спільна світлина з істориком-пошуковцем та квіти вдячності від педагога С. Підкови.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.