До джерел любові і болю

Годину-спомин «До джерел любові і болю» працівники і читачі Заліщицької районної центральної бібліотеки  присвятили 65-ти – річчю від дня народження  Степана Сапеляка — відомого українського поета,  публіциста, редактора, автора  книг, правозахисника,  лауреата державної премії  імені Т. Г. Шевченка,  премій  імені братів Лепких та В. Сосюри, В. Свідзинського.

У вступному слові  директор ЦБС  наголосила, що саме  у березневі дні, щорічно  з особливою любов’ю і шаною ми звертаємось до  величного імені Кобзаря, українського Пророка  та його творчості, а також   знайомимось із творчими  доробками митців –лауреатів премії імені  Тараса Шевченка.

Зачитавши Указ Президента України  №77/2016 «Про присудження  Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року»,  доповідач інформувала про історію заснування  в Україні  державної премії  імені  Т. Г Шевченка у 1962 році  і  про її перейменування на  Національну премію  імені Тараса Шевченка – у 1999 році.

Важливо знати, що  серед імен  лауреатів   є  наш краянин –  Володимир Шевчук (1939-2009 рр.),  уродженець села Зелений Гай  Заліщицького району, художник, графік, інтер’єрник,  який  в 1982 році  удостоєний   Державної премії України  ім. Т. Г. Шевченка за оформлення інтер’єру  Івано-Франківського  театру  ім. І. Франка.

Державну премію України  ім. Т. Г. Шевченка  присуджено  у 1993 році  і нашому землякові  Степану Євстахійовичу Сапеляку, уродженцеві села Росохач Чортківського району, який  у 1967 – 1969 роках  навчався  у Заліщицькій  музичній школі, закінчив міську середню школу.

Березневі дні  – дати народження (26 березня)  Степана Сапеляка  та пам’ятні дні  вшанування  його  Вчителя  і Пророка нашого  – Тараса Шевченка.

«Шевченкове слово в моєму житті
Невольниче осягання
… бо я є тінь  Твоя  прескорбная…»

Степан Сапеляк, лауреат  Шевченківської  премії. 

Ведучі  літературної зустрічі  в бібліотечній вітальні  – бібліотекарі  Тетяна Баранецька  і Галина Балицька  розповіли  про основні дати і події на   життєво-творчому  шляху письменника-патріота.

Степан Сапеляк – знана людина, бо творчість його  спрямована  у майбутнє, а історія життя  – це приклади боротьби  за українську державність, багато  випробувань  душі і долі,  ув’язнення  за мрії  про  незалежну Україну.

Шевченківської премії  С. Є. Сапеляк  удостоєний  за збірку «Тривалий  рваний зойк»,  у якій  він, за словами  Павла Мовчана  у передмові до книги,  постає  як «люблячий поет  з нерозмарнованою вірою  у Добро  і Бога». Збірка вміщує  поезії, написані  протягом  20-ти років.  Відображає духовні пошуки  людей, які не могли  змиритися з брехнею,  що вкрила минуле і сучасне  України, яким не байдуже  її майбутнє.

У центрі поетичної творчості  Митця – людина  з її  соціально-історичними, національними  зв’язками.

Вражає у віршах Степана Сапеляка величезна увага до буття нашої нації,  сучасного її стану.  Його вірші,  за словами  Дмитра Павличка,  «трагічні, скорботні,  болящі,  але їхня печаль  природна і людська, глибоко закорінена  в долю поетову і в долю нашої землі, України…».

У творчому доробку автора збірки: «День молодого листя», 1978 р.

( Бельгія), «Ріeta»,1987 р. ( ФРН),    «Без шаблі і вітчизни», 1989 р. ( Канада), «З гіркотою в камені», 1989 р. (США), «Відлуння  вцілілих  строф», 1990 р.(Канада). Книги, які видано  в Україні: «Тривалий рваний зойк», 1991 р. , «Журбопис», 1993 р., «Страсті по любові», 2000 р., «Во ім’я Слова», 2007 р., «Хроніки  дисидентські  від головосіку», 2003 р., доповнено 2007 р.,  «Кричі часу», 2011 р.,  «Незів’яле листя», 2011 р., « І каміння те стало  хлібами» у трьох томах, 2011 р.

У 1973 році  Степан  став  членом  підпільної  молодіжної організації, створеної  у рідному  селі Росохач  молодими українськими патріотами.

В ніч з 21 на 22 січня 1973 року  на честь 50-ї річниці проголошення Акту  злуки  УНР та ЗУНР  сміливці  вивісили  над державними установами  Чорткова  чотири  жовто-блакитні прапори  і розклеїли  листівки-плакати.  Того ж року  у лютому Степана,  як і його побратимів  заарештували,  а у вересні  обласний суд  засудив їх  до 5-ти років  позбавлення волі  і заслання.

Після звільнення  С. Є. Сапеляк  не зміг повернутися  у батьківський  дім. Його  поселили  у село Безлюдівка  під Харковом.

У серпні 1988 року  С. Сапеляк разом з активістами-побратимами  вперше  підняли  в Харкові  біля  пам’ятника Шевченку  жовто-блакитний прапор.

Після проголошення  незалежності України  у 1991 році  поет був реабілітований  і того ж року  прийнятий  до  Спілки письменників України.

За визначний внесок  у відстоюванні  національної ідеї  та розвиток  Української незалежної держави  Степан Сапеляк нагороджений  орденом «За заслуги ІІІ ступеня», медаллю  «В’язень  сумління»,  відзнакою «Хрест Івана Мазепи».

Степан Сапеляк  – політичний в’язень. Його табірна лірика  різноманітна: вірші його не тільки  відбивають  кипіння  почуттів, але й політ думки. Вміщують найтонші порухи індивідуальних  емоцій  і моральний потенціал  українського народу.

Автор збірки «Без шаблі і вітчизни»  створив  цикл елегій,  порушує  актуальні проблеми  своєї доби: історичної долі України, національної гідності, громадського обов’язку,  закликає націю встати з колін,  не бути рабою  у завойовника.  Поет уславлює людину, її творчу силу,  владу її Слова  над тоталітарною дійсністю,  ставить важливі питання,  що мають пробудити свідомість нації.

Українськість  – це нерв його поезії.

Наталія Крок  – активний  читач  районної бібліотеки  ділилась  своїми думками   про  творчість Степана Сапеляка,  і,  зокрема,  про  збірку  автора  «Незів’яле листя».

У цій збірці С. Сапеляк пише: « Життя вчить нас  повсякчас, що неабияку силу  має той, хто живиться плодом зі свого грунту,  своєї ріллі,  хто спиває  живу водицю  власних джерел  пам’яті і виробляє себе самого  на багатющих традиціях  й завітах  родинного  вітцівського  спадку… І тільки тоді  життя  чогось  варте».

Сапеляк Степан завжди дорожив спогадами  про Заліщики, рідну школу,  пам’ятав імена вчителів, згадував однокласників,  мріяв   частіше  бувати  у Заліщиках, збирався   відвідати місто своєї юності  у березневу пору  2012 року. Але не судилось… Першого лютого 2012 року він ступив на довгу дорогу Вічності – помер від інфаркту.

Під час відвідин  нашої бібліотеки  у 1997 році юним читачам  подарував  «Журбопис»,  а 2012 року  надіслав поштою з Харкова  авторські збірки: «Незів’яле листя», «Во ім’я Слова», «Кричі  часу», на яких  автор написав ще й свої побажання,  датувавши їх  8- 9 січня. У дарчих написах  згадав  про  велич «Різдвяної шопки і коляду, образно назвав бібліотеку  «рідним виноградником Слова».  Поділився своїми спогадами: «Заліщики – це відвідини  не тільки  слідів  Осипа Маковея,  високих  круч,  а юних  моїх  сподівань й кохань… Ваш  Степан Сапеляк».

3Ольга Панасівна  Дорощук — Середюк та  Василь Петрович Машера  – однокласники С. Є. Сапеляка, які у спогадах  доповнювали відомості   про маловідомі факти, пам’ятні епізоди   з шкільних років.

У теплі спогади юності  поринула  Ольга Панасівна, вчитель української мови і літератури Заліщицької гімназії, однокласниця  С.Сапеляка, яка  особливо дорожить пам’яттю  про нього – учня 9-Д, а потім 10-Г класу.

«Степан Сапеляк був скромним сільським  хлопцем.  Він мав гарне  відкрите обличчя,  розумні сірі очі, широкі брови, які надавали йому  не стільки  впертості в характері, як  здатності на зважені  вчинки.

Степан хотів пов’язати  свою подальшу долю  з  музикою, в чому його підтримували рідні,  тому й приїхав  на навчання в Заліщики.  Звичайний хлопчина, він  походив з не багатої сім’ї. Віддав перевагу Заліщицькій музичній школі, бо тут мав можливість  користуватись музичними інструментами, які давали учням  для занять  вдома. Він старанно вчився нотної грамоти та гри  по класу флейти  у викладача  Сливки.

У ті шкільні роки  ми, учні  з сіл  жили в шкільному гуртожитку на вулиці Б.Хмельницького  в Заліщиках.  Усі ми  мали  вмотивоване рішення – добре навчатися, а після закінчення школи,  поступити в інститут. У цьому нам сприяли вчителі.

З особливою вдячністю  згадували ми із Степаном  наших класних керівників – Ганну Станіславівну Лубкович і Анну Василівну Симотюк, вчителів української літератури Ірину Олексіївну Ковальчук, історії –  Онисія Степановича Тура і ще багатьох інших вчителів, під час нашої зустрічі у 1997 році в Заліщиках, біля пам’ятника  Борцям за волю України,  а потім вже  на моє запрошення в гімназії, де я працюю.

Пригадується  як  зустріли  Степана Сапеляка  міські учні  у нашому класі.  Вони пробували на перших порах кепкувати,  довідавшись,   що хлопець  мовить щодня  ранкову і вечірню молитви, навіть запитували: «Ти що з дідом спав?»,  але на це юнак  знаходив  мотивовану,  тверду відповідь, бо виховувався він  в духовній родині».

2Зі спогадів   Ольги Дорощук і Василя Машери – однокласників Сапеляка  ми довідались, що Степан   ще тоді читав  заборонені книги, слухав  радіопередачі. Одного разу  він запитав вчителя історії О. С. Тура,  чому не вивчається у школі  історія України  М. Грушевського.

Василь Машера  розповів  про те, що Степан давав йому  і ще багатьом іншим учням  читати  книгу М. Грушевського.  Під час відвідин товариша, з яким вони сиділи за однією партою, ділився деякими думками  у призабутій  повстанській криївці  на той час  у  Винятинцях,  в урочищі  «Стінка».

Друзі  поета-патріота  доповнювали  у спогадах  портрет  свого  вже тепер знаного ровесника, будучи одностайними в оцінці  його ще юначого  вольнолюбного бажання –  бачити Україну  незалежною.

Роман Петрович Краснюк, перший заступник голови Заліщицької РДА    у своєму  виступі  наголосив  на потребі  організувати   літературні заходи  в навчальних   установах  міста  і району,  щоб  ознайомити  учнівську та студентську  молодь  з життям і творчістю  Степана Сапеляка.

Цей  поет- патріот  ніколи  не сіяв  зерна  розбрату,  навіть після ув’язнення, а плекав хліб  єдності,  прагнув  до  консолідації  нації   і зробив для  цього  все що міг.  Він любив людей  і довколишню природу. Його вірші   проникнуті  вболіванням  за долю України.

Є  у  Степана Сапеляка такі чудові рядки:

«Птахами і квітами  пригорнімось  у краю  своїм україннім».

Саме цими закличними  рядками автора  завершилась зустріч  у бібліотеці  на його честь,  а пам’ятні  спогади, слова  промовців стали   квітами  у вінок  його пам’яті.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.