Гуйван Катерина

katirinaГуйван Катерина народилася 16 грудня 1992 р. в с. Дзвиняч на Тернопільщині. У 2008 році закінчила Дзвиняцьку ЗОШ І-ІІ ступенів. У тому ж році вступила у Заліщицький аграрний коледж ім. Є. Храпливого спеціальність — «Прикладна екологія».

Була (2008 рік) переможцем міжнародних конкурсів дитячої творчості у номінації «Декоративно-прикладне мистецтво» (бісероплетіння) та «Театральне мистецтво».

У 2009 році зайняла І місце в конкурсі «Студентські струни» у номінації «Інтимна лірика» серед студентів та учнів навчальних закладів Заліщанщини. Того ж року нагороджена дипломом ІІ ступеня у конкурсі «Студентські струни» серед учбових закладів Тернопільщини І-ІV акредитації. У 2010 році присвоєно звання «Лауреат обласної премії імені В.Вихруща», також звання «Студент митець — аматор».

З автобіографії: «Я пишу вірші з 13 років. Захоплююся готикою, окультизмом, астрологією, нумерологією, релігієзнавством та містикою. Люблю слухати музику в стилі метал та рок. У майбутньому хочу реалізувати себе у більш творчому руслі — режисер, критик або філософ. Принаймні це мені близьке.

Натура творча і мінлива. Екстравагантна, зі своїм світоглядом. Не люблю коли мені нав’язують свою думку, або взагалі до чогось змушують проти моєї волі. Окрім так званих «колючок» в характері є і позитивні сторони. Я весела, і у будь-якому випадку залишаюся душею компанії.

Моє писацтво для мене — все. Це те , чим я живу і чим дихаю. До конструктивної і справедливої критики ставлюся з розумінням, а в протилежному випадку можу відстоювати свою думку. Я — особа владна , хоча і добра. Це часто завдає мені прикростей . Ось так.»

Куля у серці – не програний бій.
Доки душа ще вирує над сходом,
Доки думки розливають свій подив,
Значить козак ще живий!!!

Впавши на землю від болю в траву,
Вмившись кров’ю, піднявсь на коліна.
Це , Україно, душа твого сина,
Що відлітає за волю твою.

Що ж ви за люди? Вічно сліпі?!
Що ж ви за діти? Бісові діти!!!
Вам би напитися і порадіти,
Кинувши віру на дні.

А козаку лиш би не спопеліти!!!
Вірити! Жити! Боротись! Любити!
А діти? А діти сліпі…

Під час поїздки за кордон мені випала нагода переглянути фільм «Тарас Бульба» за однойменною повістю мого улюбленого письменника-містика М.В. Гоголя. Момент, коли старшого сина, Остапа Бульбу, катували привселюдно мене вразив настільки, що народилися ці рядки. Наша нація занепадає. Це образливо… Люди гинули , щоб ми мали незалежність, а ми просто того не цінимо… У мене з’явилася ідея про створення молодіжного руху, який би працював на відродження нації, збагачення її культурної спадщини та допомоги малозабезпеченим людям. Це поки тільки теорії. Але хочу зауважити, що однодумці є, і ця справа, на мою думку, повинна бути розвиненою на теренах рідної Заліщанщини, для початку. Не можна відступати зараз, коли Мати — Україна знаходиться на грані розрухи. Треба намагатися хоча б щось змінити. І я вірю, що це під силу молоді. Тож не потрібно зволікати. Або — зараз , або – ніколи.

В мені, як завше, борються дві сили.
У серці – Бог, а в тілі – Сатана.
Скажи мені! Кого ми погубили?!
Скажи мені!Кого ми відмолили?!
Коли ти чахнеш знов, йдучи до дна…

В мені, як завше, борються стихії…
В душі – вогонь, а в тілі – лиш вода.
Чого сумління паростками зріє?!
Чого брехня зернини болі сіє,
Коли злітають з уст гудки-слова?!

Скажи мені!!! Кого ми відмолили,
Коли ти чахнеш, знов йдучи до дна?!
Скажи, чого себе ми погубили,
Коли вже в нас змагаються дві сили…
У тобі – Бог, а в мені – Сатана…

Дві різні людини закладено в мені. Дві протилежності. Часом виривається Ангел , а часом Демон… Я не хочу коментувати цю поезію. Мені здається, що там і так все зрозуміло…

Вдихаю паморозь снів…
У мріях синхронних,
У маревах сонних,
Я прагну пориву у днів…
Хоч ти вже згорів…

Я хочу роздвоїти мить…
Потнути прологи,
Спалить монологи,
Й дивитись, як з тріском горить!
Даруй же цю мить!

Як видихну градуси мрій
В лещатах обману,
Не згоївши рану
Попрошу, над серцем не стій!!
Давай більш без мрій?!

Я видихну паморозь снів!
В надіях останніх,
У променях ранніх,
В пориві потрачених днів…
Молившись, щоб ти не згорів…

Осінь частково замерзає у подиху. Згадує мимо збіглі роки. Ненавидить. Любить. Це не бажання закохатися… Це ностальгія.

Намагаюся не згадувати, не мріяти, не любити. Я часто малюю чорною гуашшю, намагаючись вилити все погане , всього його разом з малюнками…

Я ненавиджу цю осінь. Ненавиджу все, що з нею зв’язано. Світанки і кава. Чорна. Гірка. Без цукру. Така ж як і спогади про нього. Така, як він.

Це швидше порив, аніж любов… Мій другий порив і не менш болючий першого… Хоча, біль відносна. Навіть подобається.

… В житті знову синхронний фаталізм. Вічна межа заплутаних містерій в прошарках диму цього світу і скуйовджених кольорів. Я не знаю що це… Але це боляче і приємно. Незвично. Хоча і не ново. Швидше, знову…

Вже краще поривом, ніж так монотонно…
Вже краще до смерті, ніж ця глухота.
Вже краще в вогонь, ніж стабільність синхронна…
Вже краще навічно й до дна…

Якщо самогубство – то з сьомого неба
Зірватися мовчки й без крил…
Якщо революція, краще не треба,
Якщо ти воюєш без сил…

Якщо почуття – то в жару й до останку,
До болю, до крику, до сліз…
Якщо відпускати – тоді на світанку,
Як серце в долонях приніс…

Якщо розриватись — то мовчки і вірно…
Якщо помирать – то сама…
Якщо повертатись – то різко і рівно,
І випити долю до дна…

І краще поривом…

«Дві тисячі десята ностальгія» — перша поетична збірка Катерини Кузьменко.
Автор статті «Ностальгія — як стан душі» Володимир Барна, голова Тернопільської літературно-мистецької фундації, член НСПУ, поет, перекладач, літературознавець, редактор.

kuzmКатерина Кузьменко

Дві тисячі десята ностальгія./Поезії/. — Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2010. — 56с.

Ваш коментар буде першим

Коментувати

Ваш email не публікується.